Юрій Камаєв - Мед з дікалоном

Чорне лискуче БМВ повільно вирулювало зі стоянки. Несподівано з правого боку його сильно вдарив старезний синій москвич. На зупинці хтось хихикнув, згадавши попсовий анекдот про «мерс» і запорожець.

Дверцята БМВ розчинились, і з авта синхронно вилізли два кремезні молодики.

— Дєд, ти чьо, афігєл?

— Хлопці, хлопці, та все ж нормально, це лише фара, я заплачу,— старенький в окулярах поліз до кишені. Двоє з БМВ потяглися до зброї. Дідок простягнув водію «бехи» синю двохсотгривневу купюру.

— Да ти, бомжара, ваще нє фільтруєш, на какіє бабкі попал? — скаженів водій.

— Зараз, зараз, хлопці,— метушився старий,— у мене ще є, я заплачу.

Та з кишені старого замість грошей з'явився воронений ствол пістолета, й одразу гримнули постріли. Він стріляв із двох пістолетів, із двох рук, постріл за пострілом всаджуючи в їхні міцні треновані тіла майже по обоймі. Ті дурні подарували йому кілька зайвих секунд — лишили відчиненими двері машини.

— Стаять, брасай аружиє! — почув за спиною зірваний на фальцет крик. Це вже не вкладалося в простенький сценарій коротенької п'єски, яку він так довго придумував і вивіряв. Він не дивлячись вистрілив через плече на голос.

У відповідь гримнув постріл. Та старий не звертав уваги і йшов до мети. За мить до того, як його шарпнула куля, він устиг опустити в салон лімузина репане яйце гранати.

Пересилюючи біль, він обернувся. За спиною підскочив від вибуху п'ятитонний броньований лімузин. Молоденький сержантик-пепеесник цілився в нього з табельного Макарова. Микола Степанович, ні, тепер він Молот — бойовик ОУН, ішов назустріч молоденькому, з переповненими жахом очима, хлопчику. Затворна рама ТТ від'їхала, скінчились набої. Він викинув порожню обойму, поставив нову й лунко пересмикнув затвор. Міліціонер не стріляв, його заціпило від жаху. Старий пройшов повз нього, не зводячи з мушки пістолета. Чому не вбив? Він же знав, що той за мить вийде зі ступору і вистрілить в спину... В останню секунду, перед втратою свідомості, він знову, вже ясно, побачив зв'язкового з Головного Проводу. У темному плащі, довге сиве волосся шарпав вітер — той похмуро спостерігав з другого боку вулиці.

Ясний гострий біль пронизав його єство. Він розплющив очі. Це була лікарня — запах хлорки і медикаментів важко з чимось сплутати. Далі, в неясній імлі, він бачив якісь постаті у білому. Життя? Навіщо? Чому цей сержантик схибив?

— Друже Молот, ваша бойова акція не була схвалена Головним Проводом.

Поряд із ним, вбраний у френч англійського крою і вишиванку, стояв зв'язковий.

— Я ж сам бачив вирок! Адже політичне керівництво не вказує бойовій організації, що і як робити. Боївка діє автономно і, виходячи зі своїх можливостей, сама обирає ціль,— здивувався Іван.

— Я теж знаю закони конспірації. Але «Слово» давно вже не орган Головного Проводу, тепер це просто газета. Ти, друже Молот,— як снаряд, що пролежав із часів війни і вибухнув уже тепер, без будь-яких причин. Зараз інший час — барвистий, рекламний, слова тепер мало що важать. Наприклад, те, що тоді вважалося зрадою, тепер називають компромісом, що тоді вважали брехню — тепер називають рекламою. А ти прийшов з іншої — простої і зрозумілої — чорно-білої епохи, з часу вождів і героїв. Зараз доба так званих загальнолюдських, гуманних цінностей. Тепер боротися за справедливість пістолетом і гранатою — дикість. Навіть ірландці склали зброю і стали звичайною нудною парламентською партією. Ти цього, вочевидь, не зрозумів,— відповів зв'язковий.

— Зрада — це завжди зрада. Невже люди до неї звикли?

Зв'язковий іронічно посміхнувся.

— А ти? Ти теж упродовж багатьох років сидів на партсобраніях і слухав цю кафкіанську маячню. Ти ж був серед них. Ці люди живуть двома правдами — одна для кухні і курилки, друга — для торжествєнних мєропріятій. Ти був не кращий від них — очікування завдання стало ширмою, за якою ти ховався від власної совісті.

— Хто ти? — несподівано запитав Іван. (Це було його справжнє ім'я, дане батьками при хрещенні, давно вже незвичне після десятка псевд і фальшивих паспортів).

Той лише усміхнувся.

— Хто ти? — повторив Іван.

— Я той, хто подарував тобі життя. Тебе просто забули твої провідники. Тепер вони давно вже лежать на цвинтарях по всьому світу. Інші, кому пощастило вижити, доживають нормальне життя, оточені люблячими дітьми та онуками. А ти змарнував мій дар...

Старий лежав із широко розплющеними очима і щось беззвучно шепотів. Він або не чув запитань, або їх просто ігнорував. За кілька хвилин потому він помер...

У скорботній тиші палати несподівано гучно пролунав поліфонічний рингтончик мобільника — «Наша служба і опасна, і трудна...»

Полковник узяв трубку. Він відповідав лише «так точно» і «єсть» — говорив із керівництвом.

По закінченні розмови він обвів поглядом присутніх.

— Товариші офіцери! Водій і охоронець, що взяли машину без дозволу міністра, перевозили на дачу водія пропановий балон. Через нещільно закритий вентиль стався пропуск газу в салон автомобіля. Внаслідок припалювання цигарки газ вибухнув, тіла викинуло з машини. У нас є офіційний акт експертизи, у кого були власні версії — прошу їх забути. Це наказ керівництва. Виходячи з державних інтересів, нам не потрібний розголос цієї справи.