Гарольд Роббінс - Пірат

— Ти мусиш повернутися в дім матері, в Бейрут,— сказала вона. — Там з тобою зв'яжуться і дадуть нове завдання.

— Це все, пані? Більше нічого?

— Поки що — це все. Та не хвилюйся, ми про тебе не забудемо.

— Та як я довідаюсь? Чи немає якогось кодового слова чи чогось іншого, щоб я була певна, що...

Командир перебила.

— Коли виклик прийде, ти дізнаєшся,— сказала вона. — Твоє теперішнє завдання — дістатися додому і чекати. Не зв'язуйся ні з якими політичними групами, хоч якими прихильниками нашої справи вони себе видаватимуть, і навіть не наближайся до них. Про свої погляди і плани нікому анічичирк. Живи звичайним сімейним життям своєї родини. Ти розумієш?

— Так, пані.

Командир на мить зупинила на ній свій погляд. Здавалось, хотіла сказати ще щось, та стрималася.

— Щасти тобі,— сказала вона. — Можеш іти.

Лейла відсалютувала, хвацько повернулася кругом і вийшла з кімнати. Вона пішла по коридору штабу. Інші жінки кидали на неї зацікавлені погляди, та вона мовчала.

Надворі стояла вантажна машина. Хамід жестом показав на неї.

— Твій лімузин чекає на тебе.

Лейла кивнула, мовчки видряпалася в кузов і сіла на одну із лавок. Не минуло й півгодини як вантажівка була заповнена.

Стояла напружена тиша. Раптово вони стали чужі одна одній, пов'язані наказами і перелякані тим, що можуть необачно виказати якусь таємницю.

Напруженість розрядила Соад.

— А знаєте,— мовила вона своєю хрипкою єгипетською говіркою,— я справді буду нудьгувати за цим місцем. Було не так вже і погано, тут мене трахали краще, аніж будь-де раніше.

Це їх розсмішило і всі відразу загомоніли. Було стільки пригод, про які вони будуть згадувати і сміятися з них: сутички, помилки, ба навіть труднощі. Пройшло ще з півгодини, та вантажівка не рухалася.

— На кого ми чекаємо? — гукнула до Хаміда одна із жінок.

— Командира,— відповів він. — Вона з'явиться за хвилину.

Він мав рацію. Через мить вона з'явилася на порозі дверей, що були за його спиною. Жінки замовкли, здивовані погляди були спрямовані на неї. Кожна з них бачила її без уніформи вперше в житті. Вовняний гарнітур французького покрою сидів на ній охляп. Жакет був закороткий, спідниця задовга. Рубці на її панчохах були скривлені, її хода була незграбна, бо, щоб здаватися вищою, вона взула черевики на високих підборах. Командирська аура, що її мала в уніформі, якимсь чином зникла. Навіть її обличчя виглядало одутлим і мало нерішучий вираз.

«Коли б вона була трохи огряднішою,— подумала Лейла,— то на вигляд не набагато б відрізнялася від моєї матері чи будь-якої іншої жінки в моїй родині».

Хамід відчинив дверцята, і вона сіла в кабіні вантажівки поруч з водієм. Він оббіг машину, скочив у кузов і сів серед жінок.

— Гайда! — крикнув він водієві.

Коли вони виїхали на дорогу і прилаштувалися позаду інших вантажівок, з казарм виносили останні меблі. За хвилину за ними виїхала остання вантажівка і просигналила: пора рушати. Передня вантажівка рушила, і незабаром усі вони покотили шляхом до узбережжя.

Коли вони повернули, об'їжджаючи гору з південного боку, перед їхніми очима востаннє постав табір. Він був спорожнілий і минулий, немов учорашній день. І знову жінки замовкли. Жартів уже не було чути. Кожна заглибилася у свої думки. Не минуло й години, коли позаду, там, де лишився табір, загриміли вибухи. За хвилину вони почули гуркіт літаків, і раптово бойові машини промчали над їхніми головами. Передня вантажівка вибухнула полум'ям.

Хамід, який сидів на задній лавці кузова, враз підхопився.

— Ізраїльські винищувачі! — закричав він водієві. — З'їжджай з дороги!

Та в ревінні і галасі водій його не почув і замість того, щоб повернути, натиснув на газ і врізався у вантажівку попереду. В той же самий час над вервечкою автомашин низько пролетів ще один реактивний літак. У повітрі знову задзижчали кулі. Вони попали ще в одну вантажівку, і та вибухнула. Жінки верещали, намагаючись перелізти через задній борт.

— Через бокові! — несамовито кричав Хамід. — Ховайтеся в кюветах!

Лейла рухалася напівсвідомо. Вона гепнулася на землю, перекотилася, поповзла на узбіччя і кинулася стрімголов у кювет.

З ревінням на них падав ще один реактивний літак. Цього разу вона побачила вогненні сліди, полишені його ракетами. Знялися клубки диму. По всій очевидності, вибухнули ще кілька вантажівок.

— Чому ми не відстрілюємося? — почула вона чийсь вигук.

— Чим? — крикнув хтось у відповідь. — Вся зброя складена у вантажівках!

Ще якась жінка стрибнула в канаву і впала поруч з нею. Лейла чула, як та схлипувала. Вона не підвела голови, щоб глянути на неї. Бойовий захід робив ще один літак.

Цього разу ракета влучила у вантажівку, на якій їхала вона. Машина розірвалася на тисячі уламків, і повітря наповнили болісні зойки. Навкруг неї падало шмаття понівеченого металу та людських тіл. Вона ще глибше заривалася в канаву, намагаючись втиснутися в смердючу багнюку. У неї було одне бажання: уникнути смерті, яку несли ці летючі потвори.

Літаки ще раз проревіли над головами, за ними лишився тільки пронизливий свист їхніх турбін, а ракети ще раз розпанахали колону машин. Відлетіли вони так само зненацька, як і появилися, забираючись високо в небо і прямуючи на захід. Сонячні промені осяювали помальовані синьою фарбою зірки на їхніх фюзеляжах.

На мить запанувала тиша, а потім залунали болісні крики: стогони, зойки, благання помочі. Повільно Лейла підвела