Тетяна Ковтун - Не повертайся спиною до звіра

зоопарках. Почесних чотириногих у цирку годують до смерті. Віра Терентіївна була з таких. Хто-хто, а вона б на тих зборах промовчала.

Чорнята перемкнув телеканал із нескінченною рекламою, і далі напружено міркуючи.

А молодші? Такі, як, скажімо, Євген Чубенко, не второпали б, чому старший за них лише на три роки Олсеь раптом увійшов до кола обраних. Хіба не всі разом вони створили бренд «Моя Україна»? Хіба Женя тільки заради власної втіхи роками їздив з Ірпеня на прес-конференції головного банкіра, відстежував кожне його слово і, зрештою, опанував фінансову тематику не гірше за мастодонтів із інших видань? Згодом між Олесем і Євгеном виникла своєрідна конкуренція — хто краще відслідковуватиме подальший шлях нової зірки українського політичного бомонду. Тепер суперництво між двома журналістами сягнуло апогею.

— А що Чубенко? — обмацуючи сигарету, сказала Валерія, коли між редактором і заступницею виникла дискусія стосовно пропорцій політики й економіки в газеті. — Він готує добротні матеріали, прямо скажемо, без Божої іскри. Три-ві-аль-ні! Переповідає зміст прес-конференцій і повідомлень інформагентств.

Як досвідчений газетяр, Дмитро Віталійович знав, що Каперс не об’єктивна. Вона навмисне применшувала значення економічної тематики в газеті. Що ж до нахабної самовпевненості, яку випромінював Холодій, то редактора це не могло ввести в оману. Він бачив не одного такого самородка. А головне, що всі вони були в його руках і робили те, що він їм накаже. Чорнята давно переконався: якщо посадити один навпроти одного інтелектуала й політика, то політик завжди брутально подавить інтелектуала.

Завдяки своїй посаді, Холодій, звичайно, будь-якої хвилини, не обмежуючи себе газетною шпальтою, міг видрукувати матеріал про Пасічника, чим і користався вряди-годи. Через це той не раз передавав Олесю слова особистої вдячності і захоплення його журналістським хистом.

Зате Євген, знімаючи один шар словесної полови за іншим, розкривав механіку дій прем’єра, складав прогноз стосовно наслідків рішень, прийнятих на Банковій. У Чорняти не було підстав не вірити цим прогнозам.

Водночас він усвідомлював хибність усю небезпеку пересування в обозі одного політика, хоч би й самого Президента. Для газети це рано чи пізно стало б вироком. Тут було над чим помізкувати. Інколи Пасічник ображав Чорняту неувагою і зверхнім ставленням, забував про редакційний колектив у часи безгрошів’я. Утім, в їхніх стосунках було щось більше за розрахунок. Можливо, тому після випадку з нагородженням Дмитро Віталійович дав собі слово, що ніколи жодним рядком не дозволить навіть самому Холодію зачепити честь і гідність свого друга.

Проте один із головних спонсорів газети сьогодні ставив під сумнів правильність дій Президента і його команди. Це свідчило про остаточний перехід до відвертої боротьби між двома лідерами «помаранчевого» табору. Поки що зберігався такий-сякий камуфляж. За громовідвід слугував теперішній прем’єр, на якого можна було начіпляти скільки завгодно здохлих котів з укладанням угоди по блакитному» паливу «Моя Україна» висвітлювала поки що винятково з посиланням на офіційні джерела. Події розгорталися надто стрімко. Аналітичні статті відкладались у шухляду, тим паче — щодня розкривалися не відомі досі факти. Більшість читачів не встигала перетравлювати новини. Та й збагнути специфіку подій на газовому ринку було до снаги хіба що Євгену Чубенку, який ретельно відстежував усі повідомлення. Але час індиферентного ставлення до міждержавного спору невблаганно спливав. Хоча маневрувати, виходити сухим із води редактор «Моєї України» вмів, як ніхто, цього разу, мабуть, викрутитися не вдалось би. Не пізніш як сьогодні Чорняті належало визначитися, що для нього важливіше: фінансове благополуччя чи політичний імідж газети. І він мусив це зробити так, щоби не піти з поля бою раніше, ніж хотів.

Відповіді редактор ще не знайшов, та про вся випадок попередив Чубенка: в першому номері газети заплановано цілу шпальту для його матеріалу про українсько-російські газові стосунки. Щоправда, на день раніше журналіст і сам підготував статтю на цю тему, але редактор її зарізав.

— Бачу, ти не читав заяви екс-прем’єра, — сказав він. — Викладаєш якусь теорію: агресивний маркетинг Газпрому, Європейська енергетична хартія, формула ціни… Давай конкретніше, те, що потрібно сьогодні.

Хлопець пообіцяв переробити свій матеріал. Але тепер, швидше за все, в статті не знадобилися б аргументи леді Ю, до яких схиляв Чубенка редактор. Інтуїція ніколи не зраджувала шефу. В повітрі висіла сенсація, яка за кілька днів, можливо, ввійшла б до рейтингу світових новин, але першою про неї має дізнатися він, Чорнята.

Задзвонив телефон, редактор схопив слухавку й почув те, що не давало йому спати останні кілька ночей. Стисло дали зрозуміти: «нагорі» от-от зміниться розстановки сил. Забезпечать рокіровку дві речі: підписання нової угоди про закупівлю і транзит блакитного палива та новий розподіл газового ринку між основними його гравцями. Враховуючи те, кому належав голос, Дмитро Віталійович, зрештою, спромігся зробити свою ставку.

IV

«Усі нормальні люди в цей час повертаються з моря, засмаглі і щасливі…», — думав Богдан Григоришин, поки голився перед дзеркалом у ванній. Опущені плечі, синці під очима і цілковита зневіра в очах — невже це він? Останнім часом Богдан Михайлович перебував у депресії. Хто б сказав, що таке може трапитися з ним? Молодий професор, член першого незалежного українського уряду, парламентарій, лідер політичної партії, міністр за обох «помаранчевих» прем’єрів тепер сидить без роботи. Дати лад власним думкам, подбати про зовнішність і вийти на свіже повітря екс-урядовця примусив телефонний дзвінок. До Києва прибув у справах і вирішив навідатися до Григоришина його колишній товариш по фракції, давній приятель, а нині «губернатор» Херсонщини Ігор Самохін.

Для такої зустрічі найкраще підходив партійний офіс. Він слугував Богдану Михайловичу за службовий кабінет у часи, коли той вкотре залишав якусь високу посаду і переходив до опозиції. Тут було тихо. Григоришин запалив сигарету і зібрався заварити собі каву, коли внутрішнім двориком зашерхотіли колеса авто. Він у самій футболці вийшов на сходи зустрічати гостя.

— Привіт, друже, — приятелі обійнялися.

— А де твої бійці? — Ігоря Леонідовича здивувала порожнеча офісу.

— Нікого немає. І не скоро з’являться, — зітхнув Григоришин. — Усе! Відстрілялася партія «Сокири і рубанка».

— А може, бренд все-таки на щось згодиться? — підморгнув Самохін. — Скажімо, аби