Тетяна Ковтун - Не повертайся спиною до звіра

— Ой, навряд. Скільки ще води втече до того часу…

У офісі знайшлося трохи цукру до кави. Закипів чайник. Ігор Леонідович витягнув із портфеля бутерброди й пляшку коньяку.

— Ні, сховай, — сухо кивнув Григоришин. — І без того тиск скаче.

Самохін не сперечався. Натомість закинув вудку:

— Я чув, нібито на весну готується сценарій розпуску парламенту.

Екс-міністр нічого не відповів, лише спересердя махнув рукою — останнім часом він охолов до політичних сценаріїв. Знову потягнувся до пачки сигарет. Кабінетом розплився димок із присмаком ментолу. Самохін тримав паузу поки Григоришина не прорвало:

— Які реформи? Які блоки? Отак і далі буде — інтриги, кадрове перетасовування, колотнеча. Не хочу, не вірю, не маю сил. Скінчилася «помаранчева» революція. Леді Ю відмовилася від реалізації коаліційної угоди. А я це передбачав! Казав: «Простої зміни режиму замало, щоб змінити країну». Ми тоді ще всі стояли, як рівні, на Майдані. Мої слова не сподобалися «нагорі». Але не чіпали. А сьогодні Верховна Рада на межі розвалу. Пасічник намагається зберегти баланс. Виправдовує свої дії тим, що, мовляв, прагне зберегти громадянський мир. Але ж якою ціною! Погодитися, щоб на чолі уряду був керівник опозиції, колишній суперник на президентських виборах! Такого й у страшному сні не могло привидітися. Театр абсурду. Я працював як скажений, щоб витягнути на світ Божий тіньові схеми, які дісталися нам від попередньої влади. Тепер їх відновлять! Ні. Кінець. Потрібно, щоб на наше місце прийшли інші люди. Ми вже застарі, щоб змінити це життя «по понятіях».

— Ти хочеш сказати, що економіка сьогодні лише обслуговує політичний конфлікт кількох осіб у державі? — блиснув розумними очима Самохін.

— А хіба ні? Взяти історію з газовим посередником. Довго приховували той факт, що в України ніяких прямих контрактів на блакитне паливо з Туркменістаном не залишилося. Ти сам тому свідок — скільки переговорів у Душанбе провів! А поки ми їздили домовлятися, Росія зробила хід конем — скупила весь середньоазійський газ на тридцять років уперед. А наші ж урядовці хіба що не в ноги кланялися Туркменбаші. Так от: за чинним контрактом посередникові належить ексклюзивне право постачання цього палива. Мовляв, така воля продавця. На початку року журналісти ніяк не могли знайти власника цієї компанії з українського боку.

Екс-міністр зробив паузу і раптом запитав:

– Євгена Чубенка з «Моєї України» знаєш?

Ігор Леонідович кивнув. Ще б пак! Йшлося про хлопця, який заледве не став його родичем.

— У нас із ним добрі стосунки, — провадив Григоришин. — Розповів мені, що на початку року теж цікавився прізвищем власника. Зателефонував до прес-служби цієї компанії. Звідти йому відповіли: запитайте у свого редактора. Мовляв, ваш Чорнята не тільки добре знає власника, а й відчуває його добре ставлення…

Самохін припинив жувати бутерброд. Якщо це правда, необхідно докорінно змінювати всі акценти в політиці. Такої авантюри він не міг собі навіть уявити. Тим паче, що знав: хто-хто, а екс-міністр не любив авантюр, особливо, коли йшлося про державні фінанси. Богдан мовби володів чуттям на сейсмічні катаклізми.

— Словом, усі допитувалися, хто ж той добродій, який робить Україні таку велику послугу — купує дешевий туркменський газ, потім якимось чином змішує його з дорогим російським і в результаті українське населення купує блакитне паливо за більш-менш прийнятною ціною. Але справжній скандал вибухнув тоді, коли редактор «Моєї України» назвав ім’я цього чоловіка у пресі й розповів, що особисто рекомендував його Пасічнику.

«Губернатор» закліпав очима так, ніби нічого з цих слів не второпав, і вигукнув:

— Якась нісенітниця! Тим більше, що внаслідок цієї схеми газ на кордоні з Україною продають тепер за майже вдвічі більшою ціною, аніж торік.

— От-от. Між іншим, Євген Чубенко після того редакторського зізнання образився: мовляв, Чорнята тримав його за дурника, — і звільнився з редакції.

— Певно, ім’я співвласника посередницької компанії було оприлюднено не так з доброї волі редактора, як під певним тиском? — здогадався співрозмовник.

— Атож! Сенсацію розкрутило одне інтернет-видання. Там надрукували диктофонний запис розмови їхнього кореспондента з редактором «Моєї України». Причому вступ до цього інтерв’ю дали такий: оскільки Чорнята має славу такого собі мас-медійного снайпера, то до нього звернулись, аби він спростував цю думку. Той упирався, аж поки його не загнали в глухий кут.

— Дивна історія. Певно, хтось не на жарт узявся за «уточнення» іміджу нашого президента.

Час спливав швидко, а обговорити хотілося багато що. Самохін запросив друга до себе додому, себто у квартиру на Льва Толстого.

Там куховарила Настя. Поки вона готувала обід, чоловіки підбивали підсумки здобутків «помаранчевих». Їх було не так уже й мало.

— Повідганяли від бюджетного корита пільговиків у вигляді «наближених» комерційних фірм. Виплатили збільшені пенсії. Провели операцію «Контрабанда, стоп!» Забрали «Криворіжсталь» у колишнього власника і продали її за рекордні двадцять мільярдів гривень іноземному інвестору. Позакривали спеціальні економічні зони, через які прокручували свої справи «тіньовики». Провели через парламент основні законопроекти для вступу країни до Світової організації торгівлі. Запровадили Державну іпотечну установу. Здійснили аудит найбільших підприємств державного сектору економіки.

Григоришин уже почав загинати пальці на другій руці, аж раптом згадав:

— До речі, мало не забув — запровадили виплати з народження дитини в розмірі понад вісім тисяч гривень.

Сергій Леонідович при цих словах гукнув у напрямку кухні:

— Чуєш, Настю?

— Чую.

— А ніяких висновків не робиш.

Чоловіки давно вже забули про свою домовленість не розкорковувати пляшку. Але міцний коньяк не завадив Богданові розвинути думку.

— Тільки не називай мене самозакоханим дурнем, — провадив він. — Я чудово розумію, яку спадщину залишив по собі. Ми не здійснили жодної реформи.

Біль від самокатування пом’якшував коньяк.

Капіталізм «помаранчевого» уряду був більше