Террі Пратчетт - Химерне сяйво

— Невеличкий дарунок, — усміхнувся він. — Він вам знадобиться.

Він поспішив назад до своєї крамниці, пролунав дзвінок, самотня вивіска з написом «Приходьте завтра знову за п’явками Спунфетчера, малими кровопивцями» з клацанням з’явилась на дверях, і крамниця розтанула на тлі цегляного муру так, наче її там ніколи й не було. Двоцвіт нерішуче торкнувся стіни, не вірячи власним очам.

— Що там у мішечку? — поцікавився Ринсвінд.

То був мішечок з грубого коричневого паперу, з мотузяними ручками.

— Якщо у нього раптом виростуть ніжки, я не хочу про це знати, — сказала Бетан.

Двоцвіт зазирнув всередину і вийняв те, що в ньому лежало.

— Оце й усе? — пирхнув Ринсвінд. — Хатинка, обліплена мушлями?

— Вона дуже практична, — виступив Двоцвіт на її захист. — В ній можна тримати цигарки.

— А вони — саме те, без чого тобі ніяк не обійтися, еге ж? — ущипливо сказав Ринсвінд.

— Я б погодилася на пляшечку олії для засмаги сильної дії, — озвалася Бетан.

— Ходімо, — сказав Ринсвінд і рушив вулицею вперед. За ним слідом пішли всі решта.

Двоцвіту спало на думку, що кілька втішних слів були б зараз не зайві, якась делікатна легка бесіда, щоб розвіяти пригнічений настрій Бетан.

— Не хвилюйся так, — сказав він. — Цілком можливо, що Коен — досі живий.

— О, певна річ, я сподіваюся, що він — живий, — сказала вона, крокуючи мощеною вулицею, а заразом плекаючи особисту образу на кожного з них. — Він не дожив би до вісімдесятисемирічного віку на такій роботі, якби постійно помирав. Але ж його з нами нема.

— Як і мого Багажу, — зажурено мовив Двоцвіт. — Звісно, це не одне й те саме.

— Як думаєш, та зірка дійсно вріжеться в Диск?

— Ні, — впевнено сказав Двоцвіт.

— Чому ні?

— Бо Ринсвінд так не вважає.

Вона вражено на нього подивилася.

— От дивись, — вів далі Двоцвіт, — що зазвичай роблять з морськими водоростями?

Бетан, яка виросла на Вихрових рівнинах, тільки з розповідей знала про море і вирішила, що воно їй не подобається. Вона розгублено закліпала очима.

— Їдять?

— Ні, їх вивішують знадвору, і вони дають тобі знати, коли йтиме дощ.

Бетан збагнула ще одну важливу річ — безглуздо намагатися зрозуміти що-небудь з того, що говорив Двоцвіт, залишалося тільки плисти за течією бесіди і не проґавити момент, коли русло круто міняє напрямок.

— Зрозуміло, — сказала вона.

— Бачиш, отак і з Ринсвіндом.

— Як із водоростями?

— Атож. Якби було щось таке, чого б варто було боятися, він би вже боявся. А він не боїться. Та зірка — це, мабуть, єдине, чого він не боїться. Якщо він не тривожиться — повір, тут нічого переживати.

— Тобто дощу не буде? — спитала Бетан.

— Не буде. У метафоричному сенсі.

— Ба, — Бетан вирішила не уточнювати, що означає «метафора», щоб раптом не виявилося, що це якось стосується водоростей.

Ринсвінд обернувся до них.

— Не відставайте, — сказав він. — Вже недалеко.

— Недалеко до чого? — спитав Двоцвіт.

— До Невидної академії, звичайно.

— Ти добре подумав?

— Напевне, ні, та я все одно збираюся... — Ринсвінд замовк із перекошеним від болю обличчям. Він затиснув руками вуха і застогнав.

— Заклинання знову дошкуляє?

— Тря-ак.

— Спробуй помугикати.

Ринсвінд скорчив гримасу.

— Я збираюся позбутися цієї напасті, — сказав він, заплітаючи язиком. — Воно повертається туди, де йому місце. А я повертаю собі власну голову!

— Але в такому разі... — Двоцвіт почав і перервався на півслові. Їм усім було чути оте — віддалені наспіви і гупотіння десятків ніг.

— Як гадаєш, це зіркопоклонники? — спитала Бетан.

Це були вони. З-за повороту на віддалі сотні ярдів з’явилися перші ряди демонстрантів позаду обтріпаного білого прапора з восьмикутною зіркою на ньому.

— І не тільки, — відповів Двоцвіт. — З ними всі, кому не ліньки!

Натовп бурхливим потоком змив їх з місця і поніс вулицями. Щойно вони стояли серед безлюдної вулиці, і ось — разом з масою людей вже рухаються через усе місто.

У вологих підземних тунелях на найнижчому рівні Невидної академії, куди один за одним спускалися голови восьми магічних Орденів, слабко блимало світло смолоскипів.

— Принаймні тут прохолодніше, — сказав хтось із них.

— Нам не слід тут перебувати.

Траймон, який йшов попереду усієї групи, промовчав. Проте він напружено думав. Він думав про пляшку олії, запхану за пояс, і про вісім ключів, що несли чарівники — вісім ключів, котрі відімкнуть вісім замків, що втримують «Октаву» прикутою ланцюгами до пюпітра. Він думав і про те, що старі чарівники, які відчували, що магія потрохи розсіюється, — зайняті власними клопотами і, мабуть, менш пильні, ніж мали би. Він також думав про те, що через кілька хвилин «Октава», наймогутніше скупчення чарів на Диску, опиниться у нього в руках.

Незважаючи на прохолоду в тунелі, він почав пітніти.

Вони підійшли до окантованих свинцем дверей, вмонтованих у камінь. Траймон взяв масивний ключ — добротний, справний залізний ключ, не те що оті фігурні й незручні, якими відімкнуть «Октаву», — бризнув на замок трохи олії, вставив ключа і повернув. Зі скрипом протесту замок відімкнувся.

—