Тарас Григорович Шевченко - Кобзар

обідране кругом; І шапочку мужик знімає, Як флаг побачить. Значить, пан У себе з причетом гуляють. Оцей годований кабан! Оце ледащо. Щирий пан, Потомок гетьмана дурного І презавзятий патріот; Та й християнин ще до того. У Київ їздить всякий год, У свиті ходить меж панами, І п'є горілку з мужиками, І вольнодумствує в шинку. Отут він ввесь, хоч надрукуй. Та ще в селі своїм дівчаток Перебирає. Та спроста Таки своїх байстрят з десяток У год подержить до хреста. Та й тілько ж то. Кругом паскуда! Чому ж його не так зовуть? Чому на його не плюють? Чому не топчуть!! Люде, люде! За шмат гнилої ковбаси У вас хоч матір попроси, То оддасте. Не жаль на його, На п'яного Петра кривого. А жаль великий на людей, На тих юродивих дітей!

[Друга половина 1848, Косарал]

Г. 3.

Немає гірше, як в неволі Про волю згадувать. А я Про тебе, воленько моя, Оце нагадую. Ніколи Ти не здавалася мені Такою гарно-молодою І прехорошою такою Так, як тепер на чужині, Та ще й в неволі. Доле! Доле! Моя ти співаная воле! Хоч глянь на мене з-за Дніпра, Хоч усміхнися з-за…

І ти, моя єдиная, Встаєш із-за моря, З-за туману, слухняная Рожевая зоре! І ти, моя єдиная, Ведеш за собою Літа мої молодії, І передо мною Ніби море заступають Широкії села З вишневими садочками І люде веселі. І ті люде, і село те, Де колись, мов брата, Привітали мене. Мати! Старесенька мати! Чи збираються ще й досі Веселії гості Погуляти у старої, Погуляти просто, По-давньому, по-старому, Од світу до світу? А ви, мої молодії Чорнявії діти, Веселії дівчаточка, І досі в старої Танцюєте? А ти, доле! А ти, мій покою! Моє свято чорнобриве, І досі меж ними Тихо, пишно походжаєш? І тими очима, Аж чорними - голубими, І досі чаруєш Людські душі? Чи ще и досі Дивуються всує На стан гнучий? Свято моє! Єдинеє свято! Як оступлять тебе, доле, Діточки-дівчата Й защебечуть по своєму Доброму звичаю, Може, й мене ненароком Діточки згадають. Може, яка і про мене Скаже яке лихо. Усміхнися, моє серце, Тихесенько-тихо, Щоб ніхто і не побачив… Та й більше нічого. А я, доленько, в неволі Помолюся богу.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Якби зустрілися ми знову, Чи ти злякалася б, чи ні? Якеє тихеє ти слово Тойді б промовила мені? Ніякого. І не пізнала б. А може б, потім нагадала, Сказавши: «Снилося дурній». А я зрадів би, моє диво! Моя ти доле чорнобрива! Якби побачив, нагадав Веселеє та молодеє Колишнє лишенько лихеє. Я заридав би, заридав! І помоливсь, що не правдивим, А сном лукавим розійшлось, Слізьми-водою розлилось Колишнєє святеє диво!

[Друга половина 1848, Косарал]

Марина

Неначе цвяшок, в серце вбитий, Оцю Марину я ношу. Давно б списать несамовиту, Так що ж? Сказали б, що брешу, Що на панів, бачиш, сердитий, То все такеє і пишу Про їх собачії звичаї… Сказали б просто - дурень лає За те, що сам крепак, Неодукований сіряк. Неправда! Єй-богу, не лаю: Мені не жаль, що я не пан, А жаль мені, і жаль великий, На просвіщенних християн…. І звір того не зробить дикий, Що ви, б'ючи поклони, З братами дієте… Закони Катами писані за вас, То вам байдуже; в добрий час У Київ їздите щороку Та сповідаєтесь, нівроку, У схимника!.. Та й те сказать: Чого я турбуюсь? Ані злого, ні доброго Я вже не почую. А як, кажу, хто не чує, То тому й байдуже. Прилітай же з України, Єдиний мій друже, Моя думо пречистая, Вірная дружино, Та розкажи, моя зоре, Про тую Марину, Як вона у пана злого І за що страждала? Та нищечком, щоб не чули Або не дознались. А то скажуть, що на шляху Чинимо розбої, Та ще дальше запровторять. Пропадем обоє… Недавно це було. Через село весілля йшло, А пан з костьолу їхав, Чи управитель, а не пан. За вихилясами придан, За зиком та за сміхом Ніхто й не бачив, як проїхав Той управитель, лях ледачий. А він так добре бачив, А надто молодую!.. За що пак милує господь Лихую твар такую, Як цей правитель?.. Другий год, Як він з німецькими плугами Забрався голий в цей куток. А що тих бідних покриток Пустив по світу з байстрюками! Отже й нічого! А жонатий І має двоє діточок, Як ангеляточок. Дивітесь, вийшла погуляти, Мов краля, пані молодая З двома маленькими дітьми. Із коча пан мій вилізає І посила за молодим. А потім діточок вітає І жінку, кралю молодую, Аж тричі, бідную, цілує. І, розмовляючи, пішли Собі в покої… Незабаром І молодого привели ‹(З весілля та в гусари).› Назавтра в город одвезли Та й заголили в москалі! Отак по нашому звичаю Не думавши кончають! - А молода? мабуть, без пари Судилось господом зносить Красу і молодость… Мов чари, Розсипалось та розлилось, І знову в люде довелось Проситись в найми? Ні, не знову: Вона вже панна покойова, Уже Марисею зовуть, А не Мариною! Найпаче Сердешній плакать не дають, Вона ж сховається та й плаче. Дурна! їй шкода мужика Та жаль святого сіряка. А глянь лиш гарно кругом себе,- І раю кращого не треба! Чого ти хочеш, забажай, Всього дадуть, та ще й багато! «Не треба,- кажеш,- дайте хату!» Цього вже лучче й не благай, Бо це… сама здорова знаєш… Дивися, огирем яким Сам пан круг тебе походжає, Уже чи добрим, чи лихим, А будеш панською ріднею, Хіба повісишся!.. За нею

Приходила мати У пана просити. Звелів не пускати, А як прийде, бити,- Що тут їй робити? Пішла ридаючи в село. Одним одно дитя було, Та й те пропало….

Неначе ворон той летячи Про непогоду людям кряче, Так я про сльози, та печаль, Та про байстрят отих ледачих, Хоть і нікому їх не жаль, Розказую та плачу. Мені їх жаль!.. Мій боже милий, Даруй словам святую силу - Людськеє серце пробивать, Людськії сльози проливать, Щоб милость душу осінила, Щоб спала тихая печаль На очі їх, щоб стало жаль Моїх дівчаток, щоб навчились Путями добрими ходить, Святого господа любить І брата миловать… Насилу Прийшла додому, подивилась: Цвіти за образом святим, І на вікні стоять цвіти, На стінах фарбами хрести, Неначе добрая картина, Понамальовані…