Володимир Кирилович Малик - Посол Урус-шайтана

— Друже, як ти сюди потрапив? Сам! Уночі! — щиро здивувався Якуб. — А де ж Сафар-бей?

— Краще запитай, хто такий Сафар-бей!

— Як тебе розуміти?

— Сафар-бей — це Ненко! Розумієш — Ненко, син воєводи Младена, брат Златки!..

Якуб і Златка отетеріли, їм відібрало мову, а в очах світився жах. Звістка вразила обох, мов блискавка.

— Не може бути! — вигукнув Якуб. — Де ж він зараз?

— Хто зна, де він зараз! Вранці вирушив у похід на Чернаводу. Щоб розгромити гайдуків, убити або полонити Младена!..

— О Аллах! — простогнав Якуб. — А може, ти помилився, Арсене? Може, Сафар-бей зовсім не син воєводи?

— Я бачив у нього на руці три довгі шрами… Пам'ятаєш?..

— Як не пам'ятати!

— Я бачив, як блиснули у нього очі, коли я сказав: «Ненко»… Він щось пригадує… І хотів розпитати, але Гамід вистрелив мені в голову. Я знепритомнів. А коли отямився, ні Гаміда,ні Сафар-бея вже не було.

— То й Гамід тут?

— Атож.

— Аллах екбер! — простогнав Якуб. — Ти знову зводиш мене з тим негідником! Коло замикається на тій землі, де розпочало свій біг. Це щаслива прикмета. Тепер, Гаміде, ти не вислизнеш з моїх рук!.. Але що нам робити з Ненком і Младеном? Може трапитись непоправне лихо!

— Ми повинні випередити їхню зустріч! Найкраще розповісти Сафар-беєві усе відверто, щоб знав, хто він такий і хто для нього воєвода Младен.

— Як же це зробити? Ми вийдемо звідси?

— Ви вільні.

— А наш вартовий?

Арсен показав на ноги, що стирчали з-під ліжка.

— Він нам не заважає. Ходімо!

2

Урочище Чернавода — маленький гірський потічок, прозваний гайдуками так, напевно, тому, що в'юнився між чорними кам'яними берегами у дикій і похмурій долині, відрізаній од усього світу неприступними скелями і непрохідними лісами. Там, у предковічних нетрях і хащах, у надійному, самою природою укріпленому місці, зачаївся гайдуцький стан, або, як його називали самі повстанці, — гайдуцьке зборище. Мов зіницю ока, оберігали його гайдуки від султанських вивідачів, котрі не раз і не два намагалися проникнути до нього, але кожного разу безуспішно.

Сюди, мов кров до серця, збігалися десятки і сотні мужніх синів Болгарії, щоб боротися за волю, проти гніту й насильства султанських намісників — бейлер-беїв, санджак-беїв, пашів, айянів та Їхніх прихвоснів.

Таких зборищ по всій Старій Планині і по всій країні налічувалося немало, та найбільше їх було у Сливенському окрузі, що став центром цієї боротьби.

Зразу після сумнопам'ятного 1396 року, коли після жорстоких і кровопролитних трирічних боїв роздроблена і знесилена феодальними міжусобицями Болгарія була уярмлена османською Туреччиною, розпочався гайдуцький рух. І Сливен дав йому найвизначніших ватажків — Богдана-воєводу, Мирчо-воєводу, Тимануша-воєводу, Страхила-воєводу, Стояна-воєводу і багатьох інших воєвод, байрактарів[86] та гайдуків, котрих народ упродовж віків прославляв у своїх піснях.

Ніколи не затухали тут іскри народного гніву. То розгоралися вони дужче і спалахували вогнями повстань, то пригасали. Але ніколи не затухали зовсім.

Гайдуцький рух носив сезонний характер. Як правило, дружини і чети збиралися на Юр'їв день, у травні, — гайдуки давали перед воєводою і товариством клятву на вірність, приймали урочисту присягу і після цього починали бойові дії. А розпускалися у вересні, на Хрестів день. Тоді більшість із них розходилися хто куди — хто додому, хто до вірних друзів, ятаків[87], які допомагали їм у всьому, а дехто навіть у Стамбул, де переховувався зиму серед збіднілого міського люду — ремісників, дрібних торговців, старців та волоцюг. І тільки найбільш завзяті і найвідоміші, котрим небезпечно було з'являтися в людних місцях, залишалися в станах, де жили до весни, зберігаючи зброю, порох, одяг та інші припаси.

Таким постійно діючим зборищем, окрім Аглікиної поляни, Гайдуцької печери, Гайдуцького колодязя та деяких інших, була і Чернавода воєводи Младена, котрий ось уже більше двадцяти років очолював гайдуцькі дружини і чети старопланинського краю. Для нього і для Анки, а також для їхніх найближчих друзів це поки що таємне гніздо стало рідним і надійним притулком, яке вони поклялися захищати до останнього подиху.

Після того, як Драган сповістив про можливий напад Сафар-бея, Младен стягнув усі свої чети, що налічували близько трьохсот вояків, до Чернаводи і перекрив нижню дорогу. На верхній, потайній, поставив чотирьох вартових, які в разі небезпеки мали запалити на вершині гори бочку смоли. В самому замку залишив п'ятнадцять гайдуків — особисту варту. Чекав нападу не раніше суботи. Тож послав двох гінців до воєводи Вилкова, свого давнього приятеля і соратника, з проханням прибути на допомогу.

3

Загін піших яничарів ішов у голові колони. Боячись раптового нападу гайдуків, Сафар-бей вислав сильні дозори, які пильно вдивлялись у кожну підозрілу галузку, в кожен кущик. В одному з дозорів онбаші[88] Хапіча був молодий яничар на прізвисько Карамлик. Він не відзначався ані сміливістю, ані силою, ані військовою хитрістю чи вмінням. Лише природна здатність Карамлика побачити на фарсах або далі людину, точно описати її одяг і зброю здобула йому славу неперевершеного гострозорця і виділила серед товаришів. Його звільняли від тяжких та набридливих вояцьких обов'язків, зате під час походів призначали в дозор.

Ось і зараз він ішов з товаришем високою полониною, пильно вдивляючись у далину. Раптом зупинився і присів за кущем. Товариш поспішив зробити те ж саме.

— Дивись, гайдуки! — сказав Карамлик.

— Де? Я нікого не бачу.

— Ось поглянь на той бік долини, вони йдуть нам напереріз… Двоє. У кожушках-безрукавках, у білих штанах. Зброї не видно, але я не сумніваюся, що вона у них схована під кожушками.

Яничар подивився туди, куди показував рукою Карамлик, але нічого не побачив. Карамлик розсердився:

— Та не витріщай очей! Мчи негайно до онбаші, скажи, щоб поспішав сюди! Я слідкуватиму за ними.

Яничар поплазував назад. А Карамлик, ховаючись за скелями й за кущами, рушив уперед. Він спритно перебігав від схованки до схованки. Кругла, мов кавун, голова його розгойдувалась на тонкій шиї, а чіпкі, широко посаджені очі невідривне стежили за незнайомцями.

Невдовзі до нього підповз онбаша Хапіч з кількома вояками.

— Де гайдуки? — спитав тихо.

— Ген переходять дорогу. Внизу, над потоком… О, вже здираються на гору з нашого боку!.. Дивіться!

Тепер усі побачили двох балканджіїв, які швидко піднімалися на кам'янистий схил. Онбаша суворо наказав:

— Перетнути дорогу! Взяти живцем! Але не зчиняти шуму.

Яничари шаснули в кущі, миттю пробралися на вершину гори і якраз на шляху балканджіїв улаштували засідку. Чекати довелося недовго. Балканджії, очевидячки, поспішали. Вони хутко дерлися по крутому схилу, допомагаючи собі міцними сукуватими палицями. Та не встигли піднятися нагору й перевести віддих, як їх