Оксана Стефанівна Забужко - З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]

це, не в останню чергу, тому що таких відважних послідовників «армії полеглих» станом на кінець століття на всіх без винятку українських «фронтах» були одиниці. А таких, кому ще й вдалося при тому власною працею тріумфально довести й запатентувати правоту знищених попередників як своїх учителів, — і того менше. І першим у цьому списку «жменьки хоробрих» має стояти ім'я Юрія Володимировича Шевельова.

А проте він брав участь і в субтильніших формах війни з радянською системою — тих, котрих українські історики досі ще не торкалися, тож до розуміння й оцінки ролі, що її в період 1945–1991 років відіграла в історії України західна, насамперед північноамериканська, еміґрація (ЮШ завше наполягав саме на слові «еміґрація» як чітко політично забарвленому, на противагу нейтральнішому й маловиразному «діаспора»), у нас діло ще не дійшло — і в найближчому часі навряд чи дійде. Історія холодної війни між СРСР та США на так званому «ідеологічному фронті» (цей термін уживано в офіційному радянському дискурсі аж до самого розпаду СРСР, і моє покоління студентів-гуманітаріїв у 1980-х роках іще вчено так званої «контрпропаґанди») — цієї «тотальної війни» спецслужб, яку після 1991 року обидві воюючі сторони з підозрілою поспішністю оголосили «перегорнутою сторінкою», насправді ще не написано, і навіть якщо врешті виявиться, що українська еміґрація куди більшою мірою була в тій війні об'єктом радянської уваги (щонайпильнішої!), ніж суб'єктом власної послідовної політики, то і в тому випадку ефект її присутности як того «третього», що його імперія повсякчас мусила «тримати в умі» в своїх культурних стратегіях в Україні і в діалозі з місцевими елітами, в жодному разі не слід недооцінювати.

Окремою темою для досліджень тут мала би стати своєрідна «книжкова війна» між еміґрацією й СРСР, яка почалася в 1950-х роках і в якій ЮШ відіграв немалу роль — причому не лише як один із «батьків-засновників» Української Вільної Академії Наук у Нью-Йорку, її президент у кількох каденціях (1959—1961, 1981—1986), редактор журналу «Сучасність» (1978—1981) і взагалі «мозковий центр», якого КҐБ треба було будь-що-будь нейтралізувати (антишевельовська провокація, почата зв'язкою Білодід-Якобсон у 1962 році, багато в чому досягла цієї мети, обмеживши вплив ЮШ і його ідей серед ліберально наставленої американської університетської еліти, але цілковито вивести його з гри все-таки не змогла). Тут потрібне ширше пояснення. Україна (як і інші радянські республіки, за винятком Росії) ніколи не була включена в так звану «книжкову програму» Преси «Вільна Європа» (Free Europe Press), за якою здійснювалася адресна доставка через «залізну завісу» в країни Східної Європи літературних, філософських, мистецьких та інших західних видавничих новинок, — уже в 2000-х цю програму було визнано одним із найуспішніших проектів американської розвідки за всю історію холодної війни, «планом Маршалла для інтеліґенції»[106] (від 1956 по 1991 рік засобом такої «ідеологічної диверсії» еліти країн радянського блоку отримали із Заходу близько 10 млн. томів актуальної літератури, що значною мірою й пояснює швидкі темпи «європейської інтеграції» цих країн після краху радянської імперії: інтелектуали Польщі, Чехії, Угорщини, Румунії перебували в цілком іншому інформаційному полі, ніж українські, і на кінець 1980-х років у так званих «країнах народної демократії» існував готовий прошарок кваліфікованих некомуністичних еліт, здатних відповісти на виклик історії і взяти на себе управління країною, — той, якого Україна не має й досі). Відтак нести «світло науки і знання» безнадійно провінційній, відтятій од своєї традиції й відгородженій від усіх зовнішніх джерел інформації (за винятком західних радіостанцій) постсталінській українській інтеліґенції змушена була, за браком інших історичних гравців, таки еміґрація (наскільки вона була готова до такої місії — питання не для цих сторінок). «Український шлях», як завжди і в усьому, виявився найдовшим: прямого доступу до України «через кордон» еміґрація не мала; цілий «діалог» із нею — це історичний детектив, до якого всі, дотепер опубліковані, матеріали випадає вважати хіба шо «причинками»; «тамвидав» в українському «самвидаві» складав настільки мізерну частку, що навряд чи варт серйозно брати його до уваги, — а от стимулом-подразником до вимушеної, порядком «відсічі ідеологічним противникам», показної «турботи партії і уряду про розвиток української культури» еміґрація впродовж повоєнних десятиліть слугувала таки надзвичайно ефективним — нині, через двадцять років після офіційного «закриття фронту», це можна стверджувати з усією очевидністю.

Опосередкованим чином саме активність еміґраційних наукових, культурних і видавничих інституцій, запускаючи в рух механізм радянської «контрпропаґанди» («заткнути рота ідейним ворогам!»), відкривала в УРСР канали державного фінансування, «ходом у відповідь», то на академічні дослідження (хай обмежені політичною цензурою) нових тем в україністиці, то на видання й перевидання (хай перлюстровані) національної класики, то на масштабні, з імперським розмахом відзначувані ювілеї діячів культури (хай тільки тих «дозволених») тощо, — на всі ті заходи, які, при всій обмеженості й декоративності, все ж допомагали підтримувати сяку-таку тяглість української культурної ідентичности в складі СРСР і — бодай почасти — «амортизували в часі» дієвість русифікаторської політики тієї самої держави, котра одною рукою масово ліквідувала по містах українські школи, а другою змушена була розщіпати калитку на п'ятдесятитомне видання Франка (з характерним, правда, пропорційним зменшенням тиражу, від 50 тисяч — 1-й том, 1976 року, до 4 тисяч — 50-й том, 1986 року). У кожному разі, немає сумніву, що «діаспорі» ми історично завдячуємо значно більше, ніж нам здається. Можна скільки завгодно кпити нині з української пристрасти до множення по всьому світу пам'ятників Шевченку, але не варт забувати, що саме закладення 1963 року пам'ятника Шевченкові у Вашингтоні стало тією потужною «буржуазно-націоналістичною провокацією», котра змусила Кремль під 150-літній ювілей поета «відкрити шлюзи» українству і навіть, уперше після сталінських часів, дозволити, звісно під контролем КҐБ, але все-таки  п р я м и й  культурний обмін «з українцями за кордоном». Етапним тоді став організований ЦК КПУ лист «діячів культури УРСР» від 29.11.1963 року до української громади в США, в якому радянці (практично повний список тодішнього культурно-мистецького офіціозу: від М. Рильського, П. Тичини й О. Корнійчука до молодих Д. Гнатюка, Д. Павличка й Ліни Костенко) рапортували «дорогим землякам», у стилі «листів трудящих до з'їзду партії», про всесоюзну, в цифровому вираженні, любов до «великого поета, революціонера-демократа, послідовного інтернаціоналіста» і «рішуче виступали проти злобних спроб недругів Радянського Союзу використати творчість поета проти нашої країни»[107]: саме від цього документа й здійнятої ним еміґраційної дискусії беруть початок поїздки українських діячів на Захід уже під «національним» маркером (1960 року Олесь Гончар їздив до США ще в складі «всесоюзної делегації» і зустрітися з професором Шевельовим, своїм колишнім викладачем, поза офіційною програмою побоявся). Яку саме, пропорційно, частину культурних процесів в УРСР було продиктовано цією логікою шахової гри, де «білими» ходила еміґрація,