Леся Українка - Том 6

малий тулуб і велику голову *, довгі руки й ноги, як у павука. Крізь два маленькі віконця на лівій стіні, наполовину заліплені папером, вривається слабке рожеве вечірнє світло. Воно падає дівчатам на біляві простоволосі голови, на худі непокриті плечі, на топкі воскові шиї, на грубі зборчасті сорочки па снині; дівчата убрані тільки п сорочки та в короткі спіднички з десятки. Рожево світло надав старій жінці на обличчя, па шию і па груди: обличчя худе, мов у кістяка, зморшки і пруги на безкровній шкурі, очі позападали, червоні, запалені та вогкі від вовняного пороху, диму та пізньої роботи; шия у жінки довга, жилувата, вся в зморшках, впалі груди зап’яті злинялими хустками та шматтям.

Частина правої стіни ще в світлі, при ній видко піч, лаву, ліжко та скілька розмальованих образів.

Перед піччю на бантині сушиться шмаття, за піччю згромаджене усяке дрантя. На лаві кілька горшків і деяке начиння, па папері сушиться розложене картопляне лушпиння тощо.

На сволоці висять повісма прядива та вовни. Кошики з тальками стоять перед верстатами. На дальшій стіні низькі двері без замка. До стіни прислонена в’язка пруття та скілька поганеньких кошиків чверток.

Верстати гудуть, ляди раз по раз стукотять, стіни й поміст двигтять від того, совання та шархання човника чутно на всю хату. До всього ще шумить, не вгаває мотовило, так мов джмелі гудуть.

Стара Бавмертиха (жалібним, розбитим голосом до дівчат, що перестали ткати і приглядаються до тканини). Либонь, знов увірвалось?

Емма (старша дівчина, 22-х літ. Зв'язуючи порвану нитку). Ну, вже ж і вовна!

Берта (15 літ). Чиста біда з тим утоком!

Емма. Де то батько так забарились? Вони ж вийшли з дому смерком.

Стара Бавмертиха. Отож-то, тож-то. Ой, мої донечки, де ж то він забарився?

Берта. Не бійтеся, мамо, на бога!

Стара Бавмертиха. Та все якось боязно.

Емма тче-знову.

Берта. Стій-но, Еммо!

Емма. Що там?

Берта. Здається, хтось іде.

Е м м а. Певне, Анзорге йде до хати.

Ф р і ц (4-хлітній хлопець, малий, босий, обшарпаний, заплаканий). Мамо, їсти хочу!

Е м м а. Пожди, Фріценьку, пожди трошки! Он дідусь хутко прийдуть, принесуть хліба, калача.

Ф р і ц. Ой, коли ж так хочеться їсти, мамочко!

Е м м а. Я ж тобі кажу. Ти ж не дурний. Вони от зараз прийдуть. Принесуть смачненького хлібця і кави... А як буде свято, то мама візьме лушпиння та занесе па село, а там дадуть за нього гарний глечичок сироватки для мого хлоп’ятка.

Ф р і ц. А куди ж дід пішов?

Е м м а. Вони пішли до фабриканта з роботою, до каси, Фріценьку.

Ф р і ц. До фабриканта?

Е м м а. Авжеж, Фріцепьку. Туди, до Дрейсігера, до Петерсвальда.

Ф р і ц. А там йому дадуть хліба?

Е м м а. Авжеж, грошей дадуть, а дід куплять хліба.

Ф р і ц. Багацько дадуть дідові грошей?

Е м м а (сердито). Ой, хлопче, відчепися з своєю гутор-кою! (Тче знов, і Берта теж. Раптом спиняються обидві.)

Берта. Піди-но, Августе, спитай в Анзорге, чи не засвітив би він.

Август виходить, за ним Фріц.

Стара Бавмертиха (жахаючись несамовито, як дитина, мало не плачучи). Ой, діти мої, дітоньки! Де ж це старий?

Берта. От, може, собі до Гавфа зайшли.

Стара Бавмертиха (плаче). Коли б же він хоч до корчми не пішов.

Е м м а. Та не плачте, мамо! Хіба ж наш батько такий?

Стара Бавмертиха (не тямлячись від неспокійних думок та від страху). Ну... ну... ну, скажіть же мені, що ж то буде? Як він... ну, як він прийде додому... а що, коли він все пропив та й нічого пе принесе додому? Тож солі нема в хаті ні дрібочки, хліба ні кришечки. А дров хоч би полінце...

Берта. Та не журіться, мамо! Тепер місячно, то ми підемо в кущі, візьмемо Августа з собою та й принесемо в’язочку хмизу.

Стара Бавмертиха. Еге, щоб ще лісничий вловив!

Анзорге (старий ткач, худий, високий, з постаті до півня сходюий, і, входячи в хату, мусить нахилитись. Спочатку виставляє тільки голову й плечі в двері. Волосся й борода кудлаті, нечесані). А що вам треба?

Берта. Коли б ви світло засвітили!

Анзорге (нишком, немов у хаті хто хворий лежить). Та ще ж видно.

Стара Бавмертиха. Ти б уже хтів, щоб ми поночі сиділи.

Анзорге. Я ще й собі ради по дав. (Вих[одить.)

Берта. Ну, дивіться, яко-то скупо!

Е м м а. Тепер сиди, поки по змилується.

Генрикова (ввіходить. 30-літня жінка, вагітна. Знати й по лиці, що втомлена, вимучена клопотом, заморочена злиднями). Добривечір вам.

Стара Бавмертиха. А що ви нам скажете, Генрикова?

Генрикова (шкандибаючи). Шкло в погу загнала.

Берта. Ну, ходіть сюди, сідайте. Я побачу, можо, вийму.

Генрикова сідав. Берта стає перед нею навколішки і виймав їй скабку з підошви.

Стара Бавмертиха. Як же там у вас дома, Генрикова?

Генрикова (гукає з одчаю). Хутко, дасть біг, ніяк не буде. (Сльози її душать, вона їх ковтає, далі пе видер-жує і тихо плаче.)

Стара Бавмертиха. Ніж отак жити, як оце ми з вами, то краще б господь змилувався та й забрав би пас геть з сього світу.

Генрикова (не мооісе далі видержати, кричить крізь сльози). Діти мої нещасливі з голоду пухпуть! (Хлипає й голосить.) Я вже пе можу ради дати. Хоч що хочеш роби! Хоч пропадай з тієї біганини. Я вже не знаю, чи я жива, чи я мертва, а воно все однаково, і просвітку немає. Якось же треба тих дев’ятеро голодних ротів паго-дувати. Та чим, га? Вчора ввечері мала я скибочку хліба, і то не стало навіть для двох наймопших. Котрому ж я мала дати, га? Всі кричать: мамцю, мопі! мамцю, мені!.. Ой, горе моє!., ще ж то я тепера ходжу. А що ж то вжо тоді буде, як зляжу? Що було трохи картоплі, то й та пішла за водою. В хаті ні крихотки, ані рісочки!

Берта (вийняла скабку і рану обмила). Тепер ще шматочкою зав’язати. (До Емми.) Пошукай лиш там чого!

Стара Бавмертиха. Воно і в пас не ліпше, Ген-рикова.

Г е п р и к о в а. Та ви ж хоч маєте дочок. Маєте чоловіка робітника, а мого ж на тім тижні знов напала слабість. Знов його корчило та мучило, я вже далебі зо страху не