Брати Капранови - Щоденник моєї секретарки

тому давай не будемо говорити та робити дурощів. Щоб не засмучувати їх. Щоб вони могли нами пишатися якщо не перед сусідами, то хоч би між собою. Зрозумів?

Тут мій голос чомусь затремтів. П’яні чоловіки часто стають сентиментальними. Але це — не гріх.

Олесь уперто дивився під ноги, проте пляшку прийняв та приклався до неї. Відкусив шоколаду і раптом сказав:

— Тільки я його все одно уб’ю!

— Не питання, — погодився я. — Є навіть люди, які б із задоволенням профінансували цей теракт. Можу дати тобі цілий список. Тільки враховуй, що вони не повірять у твою щирість, а будуть вважати тебе провокатором СБУ.

Коли нам погано і ми збираємося напитися, чужі проблеми відступають на другий план. Тут кожен перетворюється на егоїста і, як каже наш спільний і мудрий друг Мирослав, нема на то ради. Саме тому я не став випитувати в Олеся, що сталося. Захоче — сам розповість.

Ми мовчки допили пляшку, я відставив її вбік і видобув з кишені наступну. Життя тиснуло так, що готові були зірватися всі клапани. І, щоб відкрити запобіжники і стравити зайві паскалі, не вистачало ще грамів двохсот-двохсот п’ятдесяти.

Олесь цілком занурився у свої думки. Віком та масою тіла він був меншим за мене. Крім того, не виключено, що він уже прийняв, тому у мирні часи я б ніколи не примусив його допивати. Але на війні — як на війні. Акуратно відкоркувавши коньяк, я запхав до кишені рештки акцизної марки та кришку. Нічого, як не доп’ємо, то в крайньому разі залишимо щось місцевим богам.

Смеркало, але на годинник дивитися не хотілося. Я не вмію ночувати в канавах та попід лавами, тому час завжди асоціюється в моїй душі із поверненням додому. А сьогодні ця перспектива чомусь не викликала найменшого оптимізму.

— Все одно, у мене немає виходу, — раптом сказав Олесь.

У голосі бринів такий розпач, що в мені раптом прокинулася совість. Півпляшки тому я готовий був залишити хлопця сам на сам із його проблемами, але хіба так роблять друзі? Соромно, пане Сергію. Раніше ви не були таким жорстоким.

— Чого ти? — нахилився я до нього із п’яно-співчутливими словами. — Розкажи. Може, не все так погано. А може, навпаки — і тоді я допоможу тобі дістати пістолет.

— А-а… — Олесь так темпераментно влив у себе чергову порцію цілющого напою, що мало не вдавився. Він перебував у тій стадії сп’яніння, коли розрахувати власні рухи стає справжньою проблемою. Одфоркавшись та одплювавшись, поет стукнув кулаком по лаві:

— Він скотина!

Парочка закоханих, що прогулювалася неподалік, озирнулася на крик і прискорила кроки.

— Все нормально, — я підняв долоню і раптом засміявся, уявивши як ми виглядаємо збоку.

— І ти смієшся, — безнадійно констатував Олесь.

— З чого?

— З мене.

— А чому це я сміюсь? — його думку важко було зрозуміти.

— Бо він тобі розповів. Він усім розповів. Я його пристрелю.

Після певної дози світ перед людиною звужується. Я давно помітив цей ефект і навіть підозрював, що в цьому і полягає цілюща сила алкоголю. Жаль тільки, що у п’яному стані ми не здатні до об’єктивних висновків, а у тверезому не можемо повноцінно досліджувати сп’яніння.

Тепер і Дніпро, і кручі, і навіть небо звузилися до розмірів невеличкого ілюмінатора, у якому стовбичила мокра від сліз мармиза мого товариша, талановитого поета, у якого виникли проблеми з Пашею. Він плакав, навіть не витираючись і не приховуючи свого стану.

— Він сам мене примусив і сам тепер розповідає.

— Про що розповідає? — не зрозумів я.

— Ну він. — хлопець схлипнув. — Він тоді зняв повій.

— Останнього разу?

— Так.

— І що?

— Усіх вигнав, а коли залишилася одна, він сказав їй роздягтися, взяв бритву і примусив мене, щоб я її поголив.

— Правда? — я схилився ближче, намагаючись нічого не пропустити. Це було щось новеньке у Пашиних сексуальних ритуалах.

— А коли я поголив. — Олесеві сльози настільки не відповідали обставинам, про які йшлося, що я не міг з’єднати все докупи. Хіба що хлопець вже дійшов до тієї стадії сп’яніння, коли будь-які спогади даються погано.

— І коли ти поголив. — підбадьорив я.

— Коли поголив. Він намазував чорну ікру і говорив, щоб я злизував.

— Куди намазував? — уточнив я, не наважуючись зізнатися собі, що точно знаю відповідь.

— На неї. — раптом люто відповів Олесь. — Там, де я поголив.

— І що? — запитав я автоматично.

— А що я мав робити? — він знову припав до пляшки, обливаючись коньяком і слізьми. — А тепер в приймальні всі шепочуться і сміються.

Фармацевтична дія коньяку закінчилася. Світ в одну мить знову розширився до самісінького обрію. Він став великим і паскудним.

Я далеко не аскет і можу собі дозволити деякий секс-екстрим. Звісно, непублічно. Тому примушувати підлеглих до подібних вправ — це вище за моє розуміння. Навіть не можу уявити, що хлопець відчував, нахиляючись до голої дівки з кав’яром на причинному місці, а у двері, як завжди, зазирали охоронці. Ще й гиготіли, певно. Та й сам Паша гиготів, і повія… Але ж і Олесь — жива людина, а хіба може жива людина терпіти публічне сексуальне приниження? Не послати, не відмовитися, а слухняно лизати, що скажуть… Творча людина, поет! Свідомий українець, той самий, що може вийти на вулицю, якщо підтасують вибори…

Куди там він вийде, господи! Буде лизати, буде робити, що наказано. У нього тепер немає межі.

— Слухай сюди, хлопче! — я підняв рукою безвільне Олесеве підборіддя і спробував упіймати його очі. — Якщо ти одразу його не пристрелив, то зараз вже не пристрелиш. Це гарантія. А по-друге, Паша нікому нічого не розповів, бо й сам не пам’ятає. Я його знаю, можеш повірити. І сміються з тебе у приймальні завжди. Нічого нового, козаче. А може, так воно й повинно було статися? Га? Колись же воно мало врешті дійти до краю?

— Що? — підняв каламутні очі поет. Він теж прийшов сюди не слухати, а говорити, викинути на когось свої емоції. Так що моя красномовність пропала задурно, розвіялася у літніх сутінках.

Тому я не став повторювати своїх слів. А мовчки забрав пляшку та приклався до неї, намагаючись за рахунок дози відновити лікувальну дію алкоголю. Але світ вже остаточно оточив мене зусібіч і тиснув на душу своїм паскудством. Філософа Сковороду світ свого часу не зловив. Але тоді був зовсім інший світ та інші правила ловів. Не думаю, що Григорій Савович викрутився б у моїй ситуації. І що б тоді він заповів написати на власному надгробку?