Карлос Руїс Сафон - Тінь вітру

Отець Фернандо змусив нас заприсягнутися, що ми триматимемо його в курсі нашого розслідування. Фермін хотів навіть скласти присягу на Новому Заповіті, який лежав у священика на письмовому столі.

— Облиште Євангеліє. Мені достатньо вашого слова.

— Ви бачите людей наскрізь, святий отче.

— Дозвольте провести вас до дверей.

Отець Фернандо провів нас садом до шпилястої брами й зупинився на прийнятній відстані від входу, дивлячись на вулицю, що вилася вниз, до справжнього світу. Священик наче боявся, що розтане в повітрі, якщо наважиться зробити кілька кроків уперед. Цікаво, коли востаннє отець Фернандо залишав шкільний двір?

— Я дуже сумував, коли почув, що Хуліан помер, — лагідно проказав він. — Ми були добрими друзями: Мікель, Хорхе Алдая, Хуліан і я. І навіть Фумеро. Я гадав був, що ми завжди залишимося нерозлучними, але життю відомо те, що невідомо нам. Більше таких друзів я не мав і навряд чи матиму. Сподіваюся, ви знайдете те, що шукаєте, Даніелю.

26 

Була майже десята ранку, коли ми, заглиблені у власні думки, дісталися бульвару Бонанова. Завіса темно-червоних хмар кривавими смугами перетинала небо, де-не-де простромлене блякло-жовтими промінцями. Я майже не сумнівався: Фермін розмірковує над зловісною постаттю інспектора Фумеро. Я кинув погляд на приятеля — його з’їдала тривога.

— Якщо ми не поквапимось, потрапимо під зливу, — сказав я.

— Ні. Ці хмари схожі на синці. Такі почекають.

— Не кажи мені, що ти знаєшся на хмарах, Ферміне.

— Тривале життя на вулиці має побічні результати освітнього характеру. Послухай, сама лише думка про цього Фумеро стискає мої нутрощі. Ти не заперечуватимеш, якщо ми пригальмуємо в барі на площі Саррія та прикінчимо кілька смачних сандвічів з омлетом і гарніром?

Група дідуганів, завсідників площі Саррія, вешталася навколо місцевої голуб’ячої спільноти; це був найцікавіший у житті старих людей ритуал — розкидання хлібних крихт. Ми присіли до столу біля входу, й Фермін умить проковтнув обидва сандвічі — свій та мій, півлітра пива, два шоколадні батончики й потрійну каву з чималою кількістю рому та цукру, а на десерт замовив тістечко. Чоловік, що сидів за сусіднім столом, ошелешено поглядав на Ферміна поверх газети, певно, розмірковуючи над тим самим, над чим і я.

— Не знаю, як усе це влізає у тебе, Ферміне.

— Моя родина завжди славилася швидким травленням. Моя сестра Хесуса — нехай спочиває з миром! — могла з’їсти омлет із шести яєць та добрий шмат кров’яної ковбаси за обідом, а потім за вечерею наминати їжу, мов той зголоднілий козак. Бідолаха. Вона була схожа на мене, розумієш? Те саме обличчя, та сама класична, дещо худорлява, фігура. Лікар з Касересу якось сказав моїй матері, що родина Ромеро де Торрес є проміжною біологічною ланкою між людиною та рибою-молот: наші тіла на дев’яносто відсотків складаються з хрящів, причому зосереджені ці хрящі здебільшого в носі та зовнішньому вусі. Хесусу в селищі часто приймали за мене, бо груди в неї так і не виросли, а голитися вона почала раніше від мене. Вона померла на туберкульоз легенів, коли їй виповнилося двадцять два, так і залишившись незайманою. Вона таємно кохала священика — буквально святого життя людину. Той, зустрічаючи її на вулиці, завжди вітався: «Привіт, Ферміне, ти стаєш привабливим парубком». Іронія долі!

— Тобі їх бракує?

— Родини?

Фермін знизав плечима. Його усмішка була сповнена суму.

— Звідки я знаю?.. Спогади — річ ненадійна... А ти? Тобі. бракує мами?

Я опустив очі додолу.

— Дуже.

— Знаєш, що я найкраще пам’ятаю про свою? — спитав Фермін. — Її запах. Вона завжди пахла чистотою, як смачна паляниця. І байдуже, що вона працювала в полі й цілими тижнями не скидала старого лахміття. Не забувай, вона була проста жінка. Пітніла, немов кавалерист, але пахло від неї, як від казкової принцеси. Чи не дивина? А може, то мені так лише здавалося... А ти? Що ти пам’ятаєш про свою маму, Даніелю?

Хвилину я вагався, хапаючись за слова, що ніяк не хотіли злітати з вуст.

— Нічого. Багато років я не можу нічого згадати про маму. Я не пам’ятаю її обличчя, її голосу, її запаху. Я втратив спогади того самого дня, коли відкрив для себе Хуліана Каракса. Більше вони не поверталися.

Фермін обережно подивився на мене, зважуючи слова.

— Ти не маєш її фотографій?

— Я ніколи не хотів дивитися на них, — відповів я.

— Чому?

Цього я нікому не казав. Навіть батькові. Навіть Томасові.

— Бо я боюся. Боюся подивитися на мамин знімок і з’ясувати, що вона для мене — незнайомка.... Ти, мабуть, уважаєш, що це дурниці?

Фермін похитав головою.

— Як гадаєш, чи зможеш ти пригадати мамине обличчя, якщо тобі вдасться розкрити таємницю Хуліана Каракса та врятувати його від забуття?

Я приголомшено подивився на нього. У його голосі не вчувалося ані іронії, ані осуду. На мить Фермін Ромеро де Торрес здався мені наймудрішою людиною у всесвіті.

— Можливо, — вирвалося в мене.

Уже надвечір ми сіли в автобус, щоб повернутися назад до середмістя. Сіли попереду, поряд із водієм; цією обставиною Фермін скористався як приводом завести з водієм розмову про те, якого поступу — як технічного, так і естетичного — досяг міський громадський транспорт з 1940 року (саме того року Фермін востаннє тим транспортом користувався). Особливо зворушував мого друга напис «ПЛЮВАТИ ТА ЛАЯТИСЯ СУВОРО ЗАБОРОНЕНО». Кинувши побіжний погляд на попередження, Фермін вирішив перевірити його й прочистив рот від слини. Відразу ж нас окинули різкими осудливими поглядами три черниці, які подорожували, наче підрозділ командос: кожна озброєна молитовником.

— Дикун! — пробурмотіла фанатичка зі східного флангу, схожа на офіційний портрет дуче, хіба що з кучерями.

— Ось вони, — сказав Фермін. — Три святі володіють моєю Іспанією: святе Лицемірство, святий Дідько та святий Тьху. Суто між нами: ми перетворили країну на сміховисько.

— Можу підтвердити, — погодився водій. — За часів Республіки було краще. Що вже й казати про транспорт. Усюди сморід.

Чоловік, який сидів на задньому майданчику, розсміявся, втішаючись цим обміном думками. Я впізнав у ньому того самого типа, який сидів за сусіднім столиком у барі. З виразу його обличчя було зрозуміло, що Фермін йому набагато симпатичніший, ніж консерватори. Ми обмінялися швидкими поглядами. Чоловік дружньо посміхнувся до мене й повернувся до своєї газети.

Коли ми дісталися вулиці Ґандуксер, я помітив, що