Гюстав Флобер - Пані Боварі

Він говорив це до себе, щоб упевнитись у своєму рішенні.

— А потім усі ці клопоти, витрати… Е, ні, ні, тисячу разів ні! Це було б надто по-дурному!

XIII

Прийшовши додому, Родольф кинувся до свого письмового стола, над яким висів його мисливський трофей — оленяча голова. Але, взявши перо в руки, він не зміг нічого вигадати. Тоді він оперся обома ліктями на стіл і поринув у задуму. Емма неначе відлинула кудись у далеке минуле; прийняте ним рішення раптом роз'єднало їх безмірною прірвою.

Щоб пригадати її собі трохи виразніше, він видобув із шафи, що стояла біля узголів'я ліжка, стару коробку від реймських бісквітів, де в нього зберігались любовні листи. З неї повіяло запахом вогкого пилу і в'ялих троянд. Перше, що він помітив, була хусточка у дрібних блідих плямках. То був Еммин носовичок; він замазався на прогулянці, коли в неї пішла носом кров. Родольф уже й забув про нього. Тут же валялась мініатюрка Емми з позагинаними ріжками, її вбрання видалось Родольфові претензійним, а погляд — неприємно солодкавим. Що довше він роздивлявся цей портрет і силкувався уявити собі оригінал, то більше розпливались у його пам'яті риси Емми; намальоване й живе обличчя ніби накладались одне на одне і від цього стиралися. Нарешті він заходився перечитувати її листи. Останнім часом вони майже всі говорили про їхній скорий від'їзд і були стислі, сухі й вимогливі, як ділові документи. Тоді Родольфові захотілося переглянути її давніші довгі послання. Розшукуючи їх на дні коробки, він порозкидав усе інше і мимохіть почав копатись у цій купі паперів і речей, де лежали мішма букет і підв'язка, чорна маска і шпильки, і всяке волосся — якого там тільки не було: біляве, русяве, чорняве… деяке чіплялось за металеву оправу коробки і рвалось, коли вона відчинялась.

Так, перебираючи всі ці сувеніри, він вивчав почерк і стиль листів — такий самий розмаїтий, як і їх правопис. Всякі тут були листи — ніжні й веселі, жартівливі й сумні; в одних прохали любові, у других прохали грошей. Слова нагадували йому обличчя, рухи, голоси; проте інколи він не міг пригадати нічого.

І справді, всі ці жінки, з'юрмившись безладно в його думках, тіснили і вмаляли одна одну; їх ніби робив однаковими спільний рівень любові. Узявши цілу пригорщу перемішаних листів, Родольф якийсь час бавився, пересипаючи їх з руки в руку. Нарешті це йому надокучило — він мало не заснув над ними. Тоді відніс коробку в шафу, промовивши до себе:

— Все це — дурниці!

І ці слова справді виражали його думку. Насолоди витоптали його серце, як учні витоптують шкільне подвір'я; в ньому вже не пробивалось ані травинки, а все, що там проходило, було ще легковажнішим, ніж діти, і навіть не лишало, як вони, вирізаних на стіні імен.

— Ну, — сказав він сам до себе, — почнемо!

Він написав:

«Мужайтеся, Еммо! Мужайтесь! Я не хочу бути нещастям вашого життя…»

«Зрештою, — подумав Родольф, — це правда: я роблю це в її ж інтересах. Чесно».

«Чи ви обміркували і зважили як слід ваше рішення? Чи знаєте ви, в яку безодню я міг затягти вас, мій ангеле? Правда ж, ні? Довірливо й нерозважливо ішли ви вперед, вірячи в щастя, в майбутнє… Ох, ми нещасні! Ох, нерозумні!»

Родольф спинився, шукаючи якоїсь поважної причини для відмови.

«Може, написати їй, що я збанкрутував?.. Ні, ні. Та це було б ні до чого. Тоді довелось би через якийсь час починати все спочатку. У таких жінок не питай логіки!»

Він подумав і писав далі:

«Я вас не забуду, повірте мені; я навіки збережу до вас безмежну відданість; але ж рано чи пізно наш запал неминуче прохолов би — така вже доля всього людського. На зміну прийшла б утома, і, хто знає, чи не дізнав би я жорстокої муки — бачити ваше каяття й поділяти його самому, бо не хто, як я, був його причиною? На саму думку про нещастя, що загрожує вам, я мучусь і каюсь, Еммо! Забудьте мене! І навіщо тільки я зустрів вас? І чому ви така прекрасна? Хіба я винен? О боже мій! Ні, ні! Так судилося!»

«Ці слова завжди справляють ефект», — подумав він.

«Ах, якби ви були однією з тих легковажних жінок, яких так багато на світі, то я міг би, звичайно, з егоїстичних міркувань піти на таку спробу — вона була б тоді безпечна і для вас. Але ж та сама душевна екзальтація, яка становить і ваше зачарування, і причину ваших страждань, — вона й заважає вам, о божественне створіння, зрозуміти всю фальшивість нашого майбутнього становища. Я теж не подумав про це спершу і, не передбачаючи наслідків, спочивав під захистом нашого ідеального щастя, мов у тіні отруйної манцинели».[60]

«Аби тільки вона не подумала, що я зрікаюся її із скнарості… А втім, байдуже! Так чи сяк, пора кінчати!»

«Світ жорстокий, Еммо. Куди б ми не поїхали, він усюди став би переслідувати нас. Вам довелось би зносити нескромні розпити, наклепи, зневагу, а може, навіть образи. Образи — вам!.. О! Адже я хотів би, щоб ви сиділи на троні! Адже я ношу з собою думку про вас, як талісман. Я іду. Куди? Я й сам не знаю, мій розум шаліє… Прощайте! Не згадуйте мене лихом! Не забувайте нещасливця, який утратив вас. Навчіть вашу дитину поминати моє ім'я в молитвах».

Полум'я двох свічок тремтіло. Родольф устав, зачинив вікно і сів знову за стіл.

«Здається, все сказано. Ага! Треба ще одне додати, а то, чого доброго, знов буде чіплятись».

«Коли ви прочитаєте ці сумні рядки, я буду далеко. Я наважився тікати якнайшвидше, щоб не піддатися спокусі знову бачити вас. Треба переборювати слабість! Я ще вернуся, і, можливо, колись ми з вами будемо спокійнісінько згадувати наше минуле кохання. Прощайте!»

І він написав іще одно останнє прощання — цим разом уже не «прощайте», а двома словами — «прощай ти!» Йому здалось, що це в нього вийшло дуже «стильно».

— А як же тепер підписатись? — завагався він. — «Відданий вам…» Не те… Може, «Ваш друг»? Воно. Так і напишемо:

«Ваш друг»

Він перечитав листа, і лишився задоволений.

«Бідолашна! — думав він розчулено. — Вона вважатиме мене за бездушний камінь… Треба б тут капнути на