Гюстав Флобер - Пані Боварі

пласкою покрівлею під крислатою пальмою, у глибині затоки, понад самим морем. Вони катаються в гондолі, гойдаються в гамаку, і життя в них легке і вільне, як їх шовковий одяг, тепле й зоряне, як їхні солодкі ночі. Та на безмежнім просторі цього уявлюваного майбутнього нема нічого, що б якось особливо виділялось: дні, всі, як один, чудесні й подібні один до одного, як хвилі на морі, і весь світ колишеться аж до обрію, безкраїй, гармонійний, перетканий блакиттю і сонцем. Але тут раптом кашляла дитина в колисці або Шарль починав хропіти дужче, і Емма засинала десь аж на світанку, коли в вікнах починало сіріти, а малий Жюстен уже відчиняв віконниці в аптеці.

Якось вона викликала Лере і сказала йому:

— Мені потрібен плащ, великий плащ, з довгою пелериною, на підкладці.

— Ви їдете кудись? — спитав він.

— Ні, але… все одно, я розраховую на вас. Отже, згода?

Він уклонився.

— Потім мені ще потрібна буде валіза… не надто важка, зручна.

— Так, так, розумію. Приблизно вісімдесят два сантиметри на п'ятдесят, як їх тепер звичайно роблять.

— І саквояж.

«Не інакше, — подумав Лере, — розходяться».

— А ось це, — сказала пані Боварі, виймаючи годинника з-за пояса, — буде вам завдаток.

Але крамар вигукнув, що вона несправедлива до нього. Адже вони знають одне одного; хіба він їй не довіряє? Це просто несолідно… Проте вона домоглася, щоб він узяв хоча б ланцюжок, і коли Лере вже збирався йти, поклавши його в кишеню, вона завернула крамаря.

— Нехай усе це лежить поки що у вас; а плаща… — тут вона трохи подумала, — теж не приносьте; дасте мені адресу кравця і скажете йому, що я сама за ним заїду.

Вони мали тікати наступного місяця. Вона поїде до Руана, ніби за покупками. Родольф замовить місця, візьме паспорти й напише в Париж, щоб мати в своєму розпорядженні цілий екіпаж до Марселя; там вони придбають собі коляску і звідти попрямують уже без усяких зупинок до самої Генуї. Вона перешле свої речі до Лере, і їх перенесуть прямо в «Ластівку», так що це не викличе ніякої підозри. У всіх цих планах і мови не було про дитину. Родольф уникав згадувати про неї, та й мати, мабуть, забула.

Він попросив іще два тижні відстрочки, щоб закінчити деякі справи; потім, через тиждень, знову півмісяця, потім він захворів, потім кудись виїхав; так пройшов серпень, і після всіх цих затримок вони вирішили остаточно, що виїдуть у понеділок, четвертого вересня.

Настала субота.

Родольф прийшов увечері раніше, ніж звичайно.

— Все готове? — спитала вона.

— Так.

Тоді вони обійшли квіткові клумби і сіли біля тераси на низькій садовій огорожі.

— Ти чогось сумний, — зауважила Емма.

— Ні, чого ж?

І він подивився на неї якимсь дивним, особливо ніжним поглядом.

— Це тому, що ти ідеш? — заговорила знов вона. — Що покидаєш те, що любиш, до чого звик? Так, я розумію… А в мене нема нічого на світі! Ти — все для мене, і я буду вся твоя! Я заміню тобі сім'ю, рідний край! Я піклуватимусь тобою, милуватиму тебе!

— Яка ти хороша! — сказав він, пригортаючи її до себе.

— Правда? — спитала вона з усміхом розкоші. — Ти любиш мене? Поклянись!

— Чи я тебе люблю?! Та я тебе обожнюю, радосте моя!

Червоний круглий місяць викочувався з-за обрію понад лугом. Він швидко підбивався вгору поміж верховіттям тополь, що затуляли його місцями, ніби чорне діряве покривало; потім він виплив, уже повільніше, в чисте, безхмарне небо і ясно засяяв на ньому, кинувши на річку широку світляну стягу, що вигравала безліччю леліток. Те сріблисте світло, здавалося, в'ється-звивається в воді, сягаючи аж до дна, мов якась безголова змія, вкрита блискучою лускою. Воно нагадувало ще велетенський канделябр, з якого стікали навкруги краплі розтоплених діамантів.

Їх огорнула тиха ніч; у вітах колихались серпанки тіней. Приплющивши очі, Емма на всі груди дихала свіжим повітрям. Вони мовчали обоє, глибоко поринувши в мрії. Млосними пахощами жасмину оповивала серце ніжність минулих днів, буйна й мовчазна, як річка, що текла за садом, і в спогадах лягали журливі довгі тіні, як ті, що слалися на траві від нерухомих верб. Часом шаруділо листям, виходячи на лови, якесь нічне звіря — їжак або ласочка, та вряди-годи зривався з гілки і гупав додолу стиглий персик.

— Чудова ніч! — озвався Родольф.

— І не остання, — промовила Емма.

І вона вела далі, ніби говорячи до самої себе:

— Так, добре буде подорожувати… Але чого ж мені так сумно на серці? Що це — острах перед невідомим? Жаль за покинутим? Чи, може… Ні, це від надміру щастя! Яка я слабка, правда? Пробач мені!

— То ще не пізно! — скрикнув він. — Подумай! Може, ти ще жалкуватимеш потім.

— Ніколи! — палко запевнила вона.

І, тулячись до нього, говорила далі:

— Хіба зі мною може трапитись якесь нещастя? Нема такої пустелі, такої безодні, такого океану, яких би я не перелетіла разом з тобою. Наше спільне життя з кожним днем єднатиме нас все тісніше, все повніше. Ніщо нас не бентежитиме, ніякі турботи, ніякі перешкоди. Ми будемо самі, ти мій, а я твоя, навіки… Ну говори ж, відповідай.

Родольф тільки притакував час від часу: «Так… так…» Вона гладила його по голові і повторяла дитячим голосом, незважаючи на сльози, що бриніли в її очах:

— Родольфе, Родольфе… Ох, Родольфику мій…

Вибило північ.

— Дванадцята година! — сказала вона, — Отже, завтра! Ще один день!

Він устав, щоб іти, і Емма — ніби цей рух був знаком до втечі — раптом повеселіла:

— Дістав паспорти?

— Дістав.

— Нічого не забув?

— Нічого.

— Ти певний цього?

— Аякже.

— Отже, ти чекатимеш мене в готелі «Прованс» о дванадцятій годині дня, так?

Він кивнув головою.

— Так до завтра, — промовила Емма, востаннє пригорнувшись до нього.

І вона подивилась йому вслід.

Він не обертався. Вона побігла за ним і, нахилившись над водою в очеретах, гукнула навздогін:

— До завтра!

Родольф був уже по тім боці річки й швидко крокував по лузі. Але за кілька хвилин він спинився. Дивився, як у пітьмі поволі зникає, мов привид, її біла постать, і раптом серце його забилось так шалено, що він аж прихилився до дерева, щоб не впасти.

— Ох і дурень же я! — промовив він з страшенними прокльонами. — Ну, та нічого! В мене була чудесна коханка!

І знов перед його очима постала краса Емми і всі втіхи кохання з нею. Спочатку він розчулився, а потім розлютився.

— Та не можу ж я, кінець кінцем, емігрувати, — вигукував він, вимахуючи руками, —