Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том восьмий

то усміхався кожною рисочкою, сміх струмив навіть від зморщок в кутиках очей, навіть з самої глибини їх. Світ не бачив такого зичливого боксера. Лице його було немовби жива реклама щирості й товариськості. Всі йому були знайомі. Він жартував і сміявся, вітаючись зі своїми друзями через канати. Ті, що сиділи далі, не годні стримати захвату, гучно галайкали: «Го-го, Денні!» Це була радісна овація на знак любові, і не вгавала вона добрих п'ять хвилин.

Ріверою ж нехтували. Зала не помічала мексіканця, його наче й не було. Брезкла пика Спайдера Хегерті схилилася впритул до нього.

— Не здумай наполохатися, — остеріг Спайдер. — І не забувай про інструкцію. Тримайся, скільки сили. Не задери, гляди, лапи вгору. А задереш — то в нас інструкція дати тобі гарту в роздягалці. Розчумав? Твоє, знай, діло — битись.

Публіка різонула в долоні. Денні перейшов навскоси через ринг до Рівери. Він нахилився, вхопив хлопцеву руку в обидві свої і потрусив із поривчастою сердечністю. Перекривлене усміхом обличчя опинилося зовсім близько від Рівериного. Зала надривалася криком, вшановуючи цей вияв спортивної ґречності Денні. Він-бо вітав свого супротивника, як любого брата. Губи його заворушились, і публіка, маючи нечутні їй слова за товариське привітання, ревнула ще раз. Тихі слова розчув лише Рівера.

— Ти, щуреня мексіканське, — прошипіло з-поміж весело усміхнених губ Денні. — Я з тебе облуплю цю жовту шкіру.

Рівера не ворухнувся й не підвівся. Він тільки ненавидів очима.

— Встань, псяюхо! — гримнув хтось іззаду, з поза канатів.

Юрба затюкала і обсвистала Ріверу за таку неспортивну поведінку, але він сидів нерушний. Новий вибух оплесків розлігся на честь Денні, коли той повертався через ринг на своє місце.

Коли Денні почав роздягатись, почулися захоплені ухи та ахи. Тіло він мав ідеальне — звинне, зграбне, повне здоров'я і снаги. Шкіра в нього була біла та гладенька, мов у жінки. Під нею вигравали довершена грація, пружність і сила. Він довів це в десятках боїв. Його фотографіями рясніли всі спортивні журнали.

Коли ж бо Спайдер Хегерті стягнув Рівері через голову светра, в залі аж загули глумливо. Тіло його від засмаги виглядало ще худішим, ніж було насправді. М'язів йому не бракувало, проте вони так не випинались, як у супротивника. А ось чого публіка недогляділа, так це широких грудей. І вже де було їм угадати, з якого тужавого жилля сплетено його м'язи, як вибухово реагує кожна їхня клітина, які витончені нерви пов'язували всі його члени в єдиний досконалий бойовий механізм. Публіка тільки й бачила, що смаглявого вісімнадцятилітнього хлопчину із хлопча-чим-таки, як на око, тілом. Не те, що Денні. Той був двадцяти чотирьох років і тіло мав, як і годиться чоловікові. Контраст уражав ще дужче, коли обоє вони поставали серед рингу, слухаючи останніх напучень судді.

Рівера помітив Робертса, — той сидів одразу позад кореспондентів. Був під більшою мухою, ніж звичайно, і мова його — тою ж мірою млявіша.

— Не переймайся надто, Ріверо, — жвакаючи слова, тяг Робертс. — Затям, що вбити він тебе не вб'є. Він з ходу напосяде на тебе щільно, тільки тй не падай духом. Закривайся, угинайся і йди на клінч. Він тобі не дуже довадить. Просто уяви, що він вправляється на тобі в тренувальній залі. Рівера й знаку не подав, що чує.

— От же вражча кляте, — промимрив Роберте до свого сусіди. — І це воно таке завше.

А Рівера навіть не сподобив його своїм звичайним ненависним поглядом. Видиво незліченних гвинтівок тьмарило йому зір. Кожне обличчя в залі, скільки сягало око, аж до верхніх доларових місць, обернулося гвинтівкою. І ще ввижався йому довгий стражденний мексіканський кордон, сухий та випалений сонцем, а вздовж нього — обшарпані ватаги, стримувані тільки браком гвинтівок.

Він стояв і чекав у своєму кутку. Його секунданти повилазили за канати, забравши з собою і парусинового стільчика. Навскоси через квадратовий ринг стояв проти нього Денні. Пролунав гонг, і бій розпочався. Зала аж завила од захвату. Зроду їм не траплялося бачити переконливішого початку бою. Газети не збрехали: тут справді йшлося про особисті порахунки. Одним махом Денні подолав три чверті відстані до мексіканця з виразним наміром зжерти бідолаху. Він атакував не ударом, не двома, не десятком навіть. Це була чиста коловерть ударів, якийсь нищівний ураган. Рівера де й подівся. Його придавило, засипало цілою лавиною зусібічних ударів, що їх завдавав неперевершений майстер цієї справи. Причмелений, Рівера опинився на канатах.

Це був не матч, а побій, справжній погром. Якась інша публіка, окрім тієї, що вчащає на перебійницькі видовища, вичерпала б свої емоції вже на тій першій хвилині. Денні безумовно показав, на що здатен, — і показав дай боже. Публіка була така наперед певна, така збуджена й засліплена славою свого фаворита, що просто не завважила, як це мексіканець досі тримається на ногах. Зала взагалі забула про Ріверу. Та його майже й не бачили за шаленими наскоками Денні. Так зійшли хвилина і дві. Потім, як суддя розборонив боксерів, мексіканця на мить стало добре видно. Губа в нього репнула, з носа юшило. Коли він повернувся і хилитаючись увалився в клінч, зала побачила, що з кривавих басаманів на спині, де він тернувся об канати, сочаться, червоні патьоки. Та одного публіка не догледіла: груди в нього дихали рівно, а з очей, як і завжди, жахтіло холодним вогнем. Надто вже багато претендентів у чемпіони вправляли на ньому свої несамовиті атаки в гармидері тренувальних зал. Там навчився він терпіти їх за платню від півдолара за один захід і до п'ятнадцяти доларів тижнево — добра школа, і вона добре вишколила його.

І тут сталося дивовижне. Миготливий вихор бою раптом ущух. Рівера стояв сам-один. А Денні, грізний Денні розплатався горілиць. Тілом його пробігала дрож — то свідомість натужно силкувалася повернутись до нього. Він не заточився і осів долі, ані важко гепнув, одлетівши геть. Ріверин правий гак перехопив його в повітрі і звалив нагло, як смерть. Суддя відштовхнув Ріверу рукою і став над поверженим гладіатором, відлічуючи секунди. За звичаєм, на боксерських матчах публіка вітає чистий нокдаун оплесками. Але тут зала завмерла. Все це здіялося надто несподівано. Мовчки й понуро слідкувала публіка за відліком секунд, аж нараз напружену тишу розітнув урадуваний Робертсів голос:

— А не казав я, що він б'є з обох рук?!

На п'ятій секунді Денні перекотився долілиць, а на рахунок сім став на коліно, готовий підвестися по рахунку дев'ять і раніш десяти. Якщо на «десять» коліно його ще торкатиметься підлоги,