Василь Миколайович Шкляр - Чорне Сонце

пекли раків і кидалися забирати назад заяви, та де там! Виявлялося, що ніхто не знає, де поділися ті папери, усі лишень знизували плечима та перезиркувалися здивовано, мовляв, що він од нас хоче?

А насправді ота писанина осідала в архіві, який невідомо хто й коли заснував, невідомо, де він зберігався і з якою метою, адже нічого звідти начебто й не випливало на світ Божий. Та якби я знайшов ті папери, то ви принаймні мали б документальні свідчення до всіх отих історій, що чули від мене, і тих, які я наважився описати. А так – вибачайте. Хочете – вірте, хочете – ні».

Ось такий лист. Ще хочу зізнатися, що, з огляду на композиційну розхристаність цих нотаток, довелося розбити їх на окремі розділи і дати їм свої назви. Й останнє, що я дозволив собі, – це змінити імена тих людей, які нині перебувають на горішніх щаблях влади. Отож сподіваюся, що справа не дійде до судових позовів, бо, по-перше, тієї інституції, про яку пише автор, вже не існує, а по-друге, навряд чи хтось із героїв, упізнавши себе, захоче в цьому зізнатися.

Унти

1

Може б, тієї халепи й не сталося, якби Гнат Кириченко не був такий схожий на Першого: обидва вдалися якимись квадратними і статурою, і з лиця: що лоб, що щелепа – завширшки однакові, ще й окуляри носили з квадратними скельцями – то вже, видно, Гнат зумисне собі такі підібрав. Якби котрогось із них довелось малювати, то багато хисту не треба: бери лінійку та олівець і малюй. Подейкували навіть, що вони якісь родичі, і тільки завдяки цьому Перший витягнув Кириченка з далекої області на редактора столичної газети, але, скоріше за все, це була вигадка. По-перше, на світі не так уже й мало схожих людей – і круглих, і квадратних, і товстих, і тонких, а по-друге, Гнат Кириченко був також не в тім’я битий: де не з’явиться, там він і свій. Любили його і в редакції, і «нагорі» (сюди він частенько заходив, аби тримати носа за вітром), отож гострому на язик Кириченкові іноді сходило з рук таке, за що іншому того б язика вкоротили. І коли хтось із бідовіших наважувався запитати у Гната, чи він часом не родич Першого, то Гнат не підтакував і не віднікувався, а якось так переводив балачку, що й не допетраєш: мовляв, глянь на вид та й кажи, що Свирид. Найчастіше він заходив до відділу пропаґанди, а певніше, до сектору преси, де сиділи якщо не стріляні журналісти, то принаймні такі, що ними себе вважали, через те дозволяли собі й розкутості більше, і вільнодумства, і в шашки могли зіграти (чомусь тут була особлива пристрасть до шашок), а часом не цуралися й химерної витівки.

Однак усе те було дитячими забавками порівняно з коником, якого викинув Гнат Кириченко. Власне, розігрував той жорстоко-веселий спектакль він не сам, але ідея була його, причому виникла вона у квадратній Гнатовій голові блискавично.

Зайшов якось до сектору преси, як завжди, трохи розхристаний і в міру недбалий, без краватки, хоч, здається, збирався потрапити на прийом до Першого, але Першого не було, покликали десь до Великої Хати, і то вже до ночі, тому редактор столичної молодіжної газети Гнат Кириченко мусив задовольнитися балачкою в секторі преси, мусив питати поради в якихось шнурків замість того, щоб усе вислухати з перших уст. А втім, це також була чергова Гнатова гра, він зітхав і покректував, що Перший його не дочекався, а в душі, звичайно, радів, що того немає, і йому, Гнатові, не доведеться сьогодні заходити до безглуздо велетенського кабінету – поки дійдеш від порогу до столу, то впрієш, або, що буває іще частіше, змерзнеш.

Отож Гнатове «роздратування» поволі втихало, і він, утішаючись загальною увагою до власної персони, переходив на панібратські жарти, хоч його мизате обличчя залишалося майже незворушним.

Не можна сказати, що Гнат Кириченко був аж надто безстрашним у своїх розмовах, однак дозволяв собі куди більше за інших.

Приміром, коли ганив бюрократів, то хоча й не називав ні імен, ні прізвищ, але з особливим задоволенням вимовляв такі словечка, як «старі пердуни», «однояї», «пархаті», і при цьому змовницьки дивився вам в очі, наче ви, як і він, звичайно ж, знаєте, про кого мова. Ось так і того разу Гнат Кириченко сидів у секторі преси, по-домашньому осідлавши стільця спинкою наперед, і вже веселив публіку правдивою бувальщиною, як одна газета, друкуючи вибачення перед читачами за помилку в попередньому номері, написала, що в минулому номері не вкралася, а всралася помилка, так от саме тоді хтось різко відчинив двері (Гнат навіть не озирнувся) і гукнув з порога:

– Хлопці, тут осьо стаття з нашого відділу! Треба мерщій передати в газету. Це, мона сказати…

– Щось дуже цікаве? – Завсектором Петро Бриль перевів круглі очі з Кириченка на того, хто зупинився біля дверей. На відміну від Гната у цього Бриля і голова була кругла, і очі круглі, і слова повільні та круглі.

– Так, мона сказати, не терпить, таке цікаве, – диринчав з нетерплячки хапливий голос. – Про вчасне вивезення перегною на поля.

– Це справді не терпить, – спроквола мовив Бриль.

– Ні-ні, комсомольсько-молодіжна бригада, мона сказати, імені Зої Космодем’янської…

– Та я ж не проти, – перебив його Бриль. – Але треба порадитися з редактором.

– А що нам редактор! – бідолаха не знав, чия то квадратна спина супроти нього. – Тут ось героїка буднів, вивезення перегною на поля – це, мона сказати, важлива сторінка…

– Історії, – додав Бриль.

– Мона сказати. І що нам якийсь редактор, подумаєш! На те ми тут і…

– Добре, – знов перебив його Бриль. – Залиш отам, розберемося. – І винувато всміхнувся Кириченкові.

– Це що за Наполеон? – спитав Гнат, як тільки за тим зачинилися двері. – Новенький?

– Видно ж.

– Із Житомирщини?

– А звідки ви знаєте? – здивувався Бриль.

– Я не знаю, – сказав Кириченко. – Я чую. І, мона сказати, бачу, – він засміявся, але вийшло це в нього майже сердито. І раптом спитав:

– Ще не писав заяву на пижикову шапку?

– Та наче ні.

– Гм… – Кириченко покивав сам собі головою. – Ну-ну. Перегній, героїка… От сцикун!

Таки зачепила його за живе ота новачкова пиха і зверхність до редактора столичної газети, бо Гнат знову примовк, потім вишпорпав із кишені товстий бурштиновий мундштук.

– Ходімо покуримо, – запропонував він Брилеві, хоча такому поважному гостеві, як Кириченко, дозволялося зачадити і в кімнаті. Лихі іскорки з його очей тепер пробивалися навіть