Тарас Григорович Шевченко - Кобзар (сборник)

ж сховається та й плаче.

Дурна! їй шкода мужика

Та жаль святого сіряка.

А глянь лиш гарно кругом себе,

І раю кращого не треба!

Чого ти хочеш, забажай,

Всього дадуть, та ще й багато!

«Не треба, – кажеш, – дайте хату!»

Цього вже лучче й не благай,

Бо це… сама здорова знаєш…

Дивися, огирем яким

Сам пан круг тебе походжає,

Уже чи добрим, чи лихим,

А будеш панською ріднею,

Хіба повісишся!.. За нею

Приходила мати

У пана просити.

Звелів не пускати,

А як прийде, бити,

Що тут їй робити?

Пішла ридаючи в село.

Одним одно дитя було,

Та й те пропало….

Неначе ворон той летячи

Про непогоду людям кряче,

Так я про сльози, та печаль,

Та про байстрят отих ледачих,

Хоть і нікому їх не жаль,

Розказую та плачу.

Мені їх жаль!.. Мій боже милий,

Даруй словам святую силу —

Людськеє серце пробивать,

Людськії сльози проливать,

Щоб милость душу осінила,

Щоб спала тихая печаль

На очі їх, щоб стало жаль

Моїх дівчаток, щоб навчились

Путями добрими ходить,

Святого господа любить

І брата миловать…

Насилу

Прийшла додому, подивилась:

Цвіти за образом святим,

І на вікні стоять цвіти,

На стінах фарбами хрести,

Неначе добрая картина,

Понамальовані… Марина!

І все Марина, все сама!

Тілько Мариночки нема.

І ледве-ледве вийшла з хати,

Пішла на гору, на прокляті

Палати глянуть, та й пішла

Аж до палат, під тином сіла

І ніч цілісіньку сиділа

Та плакала. Уже з села

Ватажники ватагу гнали,

А мати плакала, ридала.

Уже і сонечко зійшло,

Уже й зайшло, смеркати стало

Не йде, сердешная, в село,

Сидить під тином; проганяли,

Уже й собаками цькували —

Не йде, та й годі…

А Марина в сукні білій,

Неначе білиця,

Богу молиться та плаче,

Замкнута в світлиці.

Опріч пана, у світлицю

Ніхто не вступає,

Сам і їсти їй приносить,

І просить, благає,

Щоб на його подивилась,

Щоб утерла очі…

І дивитися не хоче,

І їсти не хоче.

Мордується лях поганий,

Не зна, що й почати?

А Марина в'яне, сохне

У білих палатах.

Уже й літо минулося,

Зима вже надворі,

А Марина сидить собі,

Уже й не говорить,

І не плаче… отак її

Доконав, небогу,

Той правитель… а все-таки

Не вдіє нічого,

Хоч заріж її, та й годі,

Така вже вродилась.

Раз увечері зимою

Марина дивилась

На ліс чорний, а з-за лісу

Червоний діжою

Місяць сходив…

«І я колись

Була молодою…» —

Прошептала, задумалась.

Потім заспівала:

«Хата на помості,

Наїхали гості,

Розплітали коси

Та стрічки знімали,

А пан просить сала,

А чорт їсти просить.

Гуси, гуси білі

В ірій полетіли,

А сірі на море!..» …

Завили пси надворі,

Зареготалися псарі,

А пан червоний, аж горить,

Іде в світлицю до Марини,

Як Кирик п'яний…

Ніби в хаті,

На холоді сердешна мати

Під тином, знай собі, сидить.

Стара неначе одуріла.

Мороз лютує, аж скрипить,

Луна червона побіліла,

І сторож боязно кричить,

Щоб злого пана не збудить.

Аж глядь, палати зайнялися.

Пожар! пожар! І де взялися

Ті люде в бога? Мов з землі

Родилися і тут росли;

Неначе хвилі, напливали

Та на пожар той дивувались.

Та й диво там таки було!

Марина гола наголо

Перед будинком танцьовала

У парі з матір'ю! – і страх,

З ножем окровленим в руках,

І приспівувала….

«Чи не це ж та кумася,

Що підтикалася!..

Як була я пані

В новому жупані,

Паничі лицялись,

Руку цілували!..»

(До матері).

А ви до мене на весілля

З того світу прийшли?

Мені вже й косу розплели,

Та пан приїхав… Гиля! Гиля!

Чи то не гуси, то пани,

Дивися, в ірій полетіли —

Агу! гиля! – до сатани,

До чорта в гості! Чуєш! Чуєш!

У Києві всі дзвони дзвонять.

Чи бачиш, он огонь горить,

А пан лежить собі, читає

І просить пити… А ти знаєш,

Що я зарізала його?..

Дивися, онде головнею

Стоїть на комині. Чого,

Чого ти дивишся на неї?

Це мати! мати! Не дивись!

А то з'їси. Ось на, давись!

(Дає дулі і співає).

«Полюбила москаля,

Та ще й зуби вискали!

Москалі! москалі!

Запасок навезли,

Паничі

Дукачів,

А поповичі з міста

Навезли намиста!..

Бий, дзвоне, бий,

Хмару розбий,

Нехай хмара

На татари,

А сонечко на хрестьяне,

Бий, дзвоне, бий!»

Мати

Мариночко, ходімо спать!

Марина

Ходімо спать, бо завтра рано

До церкви підемо; поганий,

Дивися, лізе цілувать.

Ось тобі, на!..

Мати

Ходімо спать.

(До людей).

Хрещені люде, поможіте!

Марина

Беріть мене! беріть, в'яжіте,

Ведіть до пана у світлицю!

А ти чи підеш подивиться,

Якою панною Марина

У пана взаперті сидить?

І в'яне, сохне, гине, гине

Твоя єдиная дитина,

Твоя Мариночка…

(Співає).

«Ой, гиля, гиля, сірії гуси,

Гиля на Дунай.

Зав'язала головоньку,

Тепер сиди та думай».

І пташкам воля в чистім полі

І пташкам весело літать,

А я зов'янула в неволі.

(Плаче).

Хоча б намисто було взять,

Оце б повісилась… От бачиш,

Тепер і шкода… хоч топись!

Чого ж ти, мамо моя, плачеш?

Не плач, голубочко, дивись,

Це я, Мариночка твоя!

Дивися, чорная змія

По снігу лізе… Утечу,

У ірій знову полечу,

Бо я зозулею вже стала…

Чи він у гості не приходив?

Убили, мабуть, на войні?

А знаєш, снилося мені:

Удень неначе місяць сходив,

А ми гуляєм понад морем

Удвох собі. Дивлюся, зорі

Попадали неначе в воду,

Тілько осталася одна,

Одна-однісінька на небі,

А я, – неначе навісна,

В Дунаєві шукаю броду,

З байстрям розхристана бреду.

Сміються люде надо мною,

Зовуть покриткою, дурною,

І ти смієшся, а я плачу,

Ба ні, не плачу, регочусь…

Дивися, як я полечу,

Бо я сова… – Та й замахала,

Неначе крилами, руками,

І пострибала через двір

У поле, виючи, мов звір.

Пошкандибала стара мати

Свою Марину доганяти.

Пани до одного спеклись,

Неначе добрі поросята,

Згоріли білії палати,

А люде тихо розійшлись.

Марини й матері не стало.

Уже весною, як орали,

Два трупи на полі найшли

І на могилі поховали.

[Друга половина 1848, Косарал]

ПРОРОК

Неначе праведних дітей,

Господь, любя отих людей,

Послав на землю їм пророка;

Свою любов благовістить,

Святую правду возвістить!

Неначе наш Дніпро широкий,

Слова його лились, текли

І в серце падали глибоко!

Огнем невидимим пекли

Замерзлі душі. Полюбили

Того