Саллі Грін - Напівзагублений

кожному є татуювання — кола, подібні до тих, що мали Ловці над своїми серцями.

Я не можу наблизитися до піраміди, адже вона під скляним куполом. Купол упирається в коловий вузенький і неглибокий жолоб у підлозі.

Простягаю руку до бані, але потім, завагавшись, дивлюся на Волленда. Він напружено спостерігає за мною, і я вирішую не торкатися скла. Обходжу купол. Діаметром він близько трьох метрів, має ідеальну форму і цілком прозорий, немовби перевернута догори дриґом скляна чаша. Та що пильніше я до нього приглядаюся, то більше впевнююся в тому, що це не просто скло. Піраміда з пляшок усередині вибудована акуратно, просто ідеально, якщо не зважати на кілька прогалин, немовби деяких пляшок бракує. Я йду далі та раптом помічаю нові прогалини. Чи я помиляюся? Бачу, що те місце, де щойно бракувало пляшки, тепер уже заповнене.

І тоді до мене доходить. Пляшки зникають, коли відповідні Ловці стають невидимими. Я стежу за ними певний час і бачу, що дві пляшки стали невидимими, а одна з’явилася знову.

Повертаюся до Волленда.

— Підніми купол. Я хочу подивитися на пляшки.

Він хитає головою.

Я нахиляюся до нього й шепочу:

— Підніми, або я відріжу тобі вухо.

— Я не можу.

— А мені здається, що можеш.

Я хапаю його за вухо, щосили смикаю та кажу:

— Останній твій шанс або зараз його позбудешся.

Він пробує вдарити мене руками, а тоді ногами. Я б’ю його у відповідь, дивлюсь, як він падає на підлогу, а відтак беру скальпель і відтинаю йому вухо, хоч і розумію, що це мені аж ніяк не допоможе. Проте він мусить знати, що я виконую обіцянки.

Він верещить і хапається за свою закривавлену голову.

Я жбурляю вухо на купол.

Кавалок плоті вибухає електричними іскрами та відлітає назад, падаючи на підлогу біля Волленда. Баня спалахує блакитно-білим кольором, але зовсім ненадовго і тільки там, де в неї влучило вухо.

Я дивлюся на скальпель у руці та думаю, чи не кинути і його.

Чом би й ні?

Скальпель ударяє купол і на якусь мить немовби поєднується з ним, а купол змінює колір у місці зіткнення. Але потім скальпель відлітає назад до мене, падаючи з брязкотом на підлогу.

Я знову обходжу баню, але цього разу приглядаюся, які ще знаряддя є в кімнаті. Попід стіною навпроти дверей, крізь які ми ввійшли, стоїть лава, а на ній багато різних речей: документи, хірургічні інструменти, ручки, комп'ютер, — але немає нічого такого, що підказало б, як відкрити купол.

Я кажу Волленду:

— Ти ж додаєш туди нові пляшки. Коли з'являються новобранці, яких ти хочеш наділити невидимістю. То як ти це робиш?

Він тулиться до підлоги, і я помічаю, що скальпель зник з очей.

— А ще скажи мені, чи є якесь замовляння, що керує невидимістю, чи просто ті Ловці, чиї пляшки тут, відразу дістають цей Дар?

Він не відповідає. Його вухо кривавить не так сильно, як я очікував. Можливо, він усе-таки здатен трохи себе зцілювати. Його руки вже теж не аж такі жахливі на вигляд.

— Якщо ти не збираєшся зі мною розмовляти, Волленде, то не думаю, що тобі потрібен язик.

Проте я не хочу більше нічого йому відрізати; мені це огидно.

— Може, ти піднімаєш купол за допомогою оцього? — запитую я, беручи ноутбук і тримаючи його на долоні. — Я ніколи не вмів користуватися такими штуками, але тепер спробую.

Волленд зіщулюється, однак не зупиняє мене, тож я підозрюю, що в комп'ютері немає нічого важливого, і жбурляю його в купол. І знову в місці зіткнення баня стає блакитно-білою, а ноутбук немовби застрягає там на секунду, перш ніж відлетіти назад. Спалахують іскри, лунає хрускіт, але вже за кілька секунд баня знову стає такою, як і була. А Волленд скористався цими секундам, щоб наблизитися до мене зі скальпелем у закривавленій долоні. Нехай він зрозуміє, що в нього немає ані найменших шансів.

Я підступаю до нього й усвідомлюю, що саме цього він і хоче. Сподівається здолати мене, штовхнувши на купол. Мушу зізнатися, що мені й самому цікаво, що тоді станеться.

Волленд кидається на мене, але він ослаблений і діє надто повільно, тож я ухиляюся, і хоч він хапається за мене, та я відштовхую його, й він за інерцією починає падати в бік купола.

Тоді він чіпляється за мене.

— Он як? — запитую я. — Хочеш підсмажитися весь, чи мені краще просто притулити тебе мордою до купола й побачити, що буде?

— Ні! — скиглить він. Принаймні зараз він, здається, розуміє, що я можу так і зробити. — Будь ласка. Я його відкрию. Замовлянням. Але потрібна чарівна паличка.

— Чарівна паличка? — я ніколи не чув, щоб хтось насправді застосовував чарівну паличку.

— Вона отам. На тій лаві.

Я волочу його туди, куди він показує.

Це просто патичок. Гарний патичок, зроблений з обтесаної гілки, гладенький і відполірований. Я беру його, намагаючись щось відчути, щось живе, як у Феїрборні. Але нічого такого немає.

— І як воно працює?

— Потрібні правильні слова. І паличка.

І я тепер не знаю, що робити. Нехай назве мені ці слова, чи дозволити йому зробити все самому? Амулет має захистити мене в будь-якому разі. Я простягаю йому паличку та кажу:

— На, відкривай купол. У тебе тільки одна спроба.

Він киває та облизує верхню губу кінчиком язика. Бере чарівну паличку правицею, затискаючи її між пальцями. Схоже, йому це дається легко й безболісно. Мабуть, він уже цілком зцілився.

Замість того, щоб торкатися власне бані, він скеровує паличку на жолоб і каже:

— Куполе, розріджуйся.

Купол миттєво стає білим і матовим і починає від вершечка обертатися на рідину, подібну до молока, стікаючи додолу простісінько в жолоб, який наповнюється та стає схожим на блискучу, сяйливу водойму. Пляшки тепер за два кроки від мене — немов чекають, щоб я їх знищив.

— Принеси мені пляшку, — наказую я.

Волленд вагається, а потім таки переступає жолоб з молочною рідиною, поволі простягає вгору свої лапи та бере найвищу зі штабеля пляшку. Цієї миті він цілком міцний і дужий на вигляд, але, повертаючись до мене з пляшкою, знову згинається в дугу. Пляшка закоркована, а до корка прив’язаний маленький ярличок з ім’ям. Здогадуюся, що це ім’я якогось Ловця. Усередині шматочок плоті з татуюванням. Я беру пляшку та розбиваю її об лаву. Нічого не відбувається.

Схоже, призначення купола — надійний захист усіх цих пляшок. Деякі пляшки досі невидимі, але я припускаю, що коли їх розбити, Ловці