Саллі Грін - Напівзагублений

Я йду до другого тіла. Це теж жінка, чорношкіра, понівечена так само, як і перша.

Останнє тіло інакше. Це дівчинка. Їй не більше одинадцяти дванадцяти років. Вона теж має татуювання на шиї та пальці, і груди в неї також оголені.

У кімнаті холодно. Дуже холодно. Уздовж стін — полички з пляшками, в яких, схоже, зберігаються видалені органи цих жертв. Є ще шухляди з хірургічними інструментами.

Тут теж є двері в іншу кімнату. Я підходжу і прислухаюся. Нічого. Музики не чути.

Тисну на ручку та виявляю, на свій подив, що двері не замкнені. Я входжу.

Це простора кімната з рядами засклених металевих полиць. І на кожній полиці пляшки. А в кожній пляшці… людські органи. Я відсуваю скляні дверцята та витягаю одну з пляшок. У ній щось м’ясисте й темне. Думаю, це печінка. На ній татуювання: Б 1.0.

Я йду до дверей в дальньому кінці кімнати — і, так, з-за цих дверей лунає класична музика. Певний, що там Волленд зі своїм асистентом, але також там можуть бути вартові. І я знаю, що в мене майже немає шансів потрапити в кімнату так, щоб Волленд нічого не помітив, тож вибір вельми обмежений. Мушу діяти швидко. Але я не хочу здіймати галас, якщо цього можна уникнути.

Я знову повертаюся у Воллендів кабінет, надійно замикаючи за собою двері. Щоб ніхто не зміг через них утекти й вислизнути. Знову підходжу до дверей біля дальньої стіни та прислухаюся до музики, але чую чоловічий голос, хоч мовець і не в кімнаті — це диктор оголошує по радіо наступний твір Бетховена.

Я беруся за ручку, зосереджуючись на тому, щоб залишатися невидимим, а тоді повільно й обережно прочиняю двері так, щоб зуміти прослизнути в кімнату.

Починається твір Бетховена, прекрасний і повільний. Я нечутно зачиняю за собою двері.

Кімната світла. На стелі великі вікна. В дальньому кінці приміщення дві постаті сидять на лавці. Вони працюють, нахилившись над чимось. Чоловік і молода жінка. Чоловік сидить до мене спиною. Він щуплий, худий, у білому халаті, і хоч він так низько схилився, що я не бачу його обличчя, та я знаю, що це він: Волленд.

Жінка дивиться на мене і на двері. Мабуть, вона помітила якийсь рух. Вона щось каже Волленду, і той повертається й дивиться просто на мене, а я наближаюся до нього.

Це лабораторія, в якій повно всіляких інструментів, банок, трубок та інших речей, про призначення яких я не маю уявлення. Не ризикну застосовувати тут електричні розряди. Я витягаю Феїрборн і бачу, що Волленд з асистенткою нахилилися не над столом, а над тілом, що лежить на лаві. Це тіло чоловіка, на шиї в якого витатуювано великими літерами: Ч 1.0. Його груди розрізані, і видно серце.

Я підходжу до Воллендової асистентки, і ми з Феїрборном не вагаємося ані миті. Її кров бризкає мені на руку, а тіло безшумно сповзає на підлогу. Я дозволяю собі стати видимим.

Волленд ошелешено дивиться на мене. У руці в нього скальпель. Я піднімаю Феїрборн і кажу:

— Хочеш випробувати своє щастя?

Волленд відступає поміж столами, а тоді кидається геть, але я наздоганяю його трьома стрибками. Хапаю його за руку та тягну до себе, однак він намагається вивернутися й залізти під стіл. Я притискаю його долоню до дерев'яної поверхні стола та пришпилюю її Феїрборном. Волленд тремтить і не опирається, а я зафіксовую на столі й другу його долоню, проштрикнувши її його ж скальпелем. Він досі не вимовив жодного слова: ні заверещав від болю, ні гукнув про допомогу.

Мелодія Бетховена дуже гарна — заспокійлива, лагідна, аж ніяк не похоронна.

Я кажу Волленду:

— Мушу зізнатися, що збираюся вбити тебе незалежно від того, допоможеш ти мені чи ні. Але що довше ти залишатимешся живим, то ліпші в тебе шанси все-таки вижити. Коли сюди прийдуть інші члени Альянсу, вони захочуть узяти тебе живцем. Щоб відправити тебе під суд і все таке.

Він нічого не каже, тільки тремтить.

— Хоча мене це, власне, мало турбує. Наскільки я можу судити, ти винен у вбивствах. У багатьох.

Нарешті він заговорює:

— А ти хіба ні?

— Зараз ідеться про тебе. Ти винний. Питання тільки в тому, чи зможеш ти зупинити мене від страти.

— Щ-що?

— Мені треба, щоб ти показав, як Ловці стають невидимими.

Він хитає головою.

Я беру з лави ще один скальпель і підходжу до Волленда. Відрізаю йому великий палець правої руки. Тепер Волленд верещить.

— Боляче, еге ж? — запитую я. — А як же зцілювання?

Він знову тремтить, ще сильніше, ніж доти. Столом тече кров.

— Щось ти не надто здібний до зцілювання. А до чого ти здібний, Волленде? Лише до розтинання людей?

Він нажахано дивиться на мене, а потім відвертається і блює на підлогу.

— Волленде, а тебе хоч колись нудило під час розтинів?

Він не відповідає, а лише тремтить, що, на мою думку, означає «ні».

— Ну, то де ті відьомські пляшки, за допомогою яких ти робиш Ловців невидимими? Ти ж саме так це робиш? За допомогою пляшок?

Він киває.

— Ну? — наполягаю я. — Чи хочеш, щоб я відрізав тобі ще одного пальця? — шкірюсь я до нього.

Він дивиться на мене.

— Вони тебе вб’ють. Повільно, якщо я матиму…

Я відтинаю йому другий великий палець, і він видає химерний здушений крик.

— Що далі: вуха чи ніс? — запитую я. — Чи, може, очі?

— У наступній кімнаті! У наступній!

І я дивлюся туди, куди він показує поглядом, на невеличкі металеві двері поміж лавами.

Витягую з Воллендової долоні Феїрборн, а потім скальпель, і підштовхую його до дверей. Він тремтить і хитається, але йде.

— Відчиняй, — я міг би скористатися Меркуріїною шпилькою, проте хочу побачити, чи виконає він мій наказ.

— Я не можу. Мої руки… — каже він, простягаючи їх перед собою, дивлячись і ніби тільки зараз усвідомлюючи, що з ними сталося.

Я відчиняю двері. Волленд починає непритомніти — очевидно, до нього нарешті починає доходити, що він тепер ніколи не зможе повернути дверну ручку. Я заштовхую його в наступну кімнату, і він просто падає на підлогу. А я стою і дивлюся.

Купол

Я бачу скляну піраміду під скляною банею.

Піраміда складається зі скляних пляшок, акуратно виставлених одна на одну на підлозі. Їх тут сотні. Я підступаю ближче та бачу в кожній пляшці по маленькому шматочку плоті сантиметрів п’ять завширшки, і на