Саллі Грін - Напівзагублений
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я йду до другого тіла. Це теж жінка, чорношкіра, понівечена так само, як і перша.
Останнє тіло інакше. Це дівчинка. Їй не більше одинадцяти дванадцяти років. Вона теж має татуювання на шиї та пальці, і груди в неї також оголені.
У кімнаті холодно. Дуже холодно. Уздовж стін — полички з пляшками, в яких, схоже, зберігаються видалені органи цих жертв. Є ще шухляди з хірургічними інструментами.
Тут теж є двері в іншу кімнату. Я підходжу і прислухаюся. Нічого. Музики не чути.
Тисну на ручку та виявляю, на свій подив, що двері не замкнені. Я входжу.
Це простора кімната з рядами засклених металевих полиць. І на кожній полиці пляшки. А в кожній пляшці… людські органи. Я відсуваю скляні дверцята та витягаю одну з пляшок. У ній щось м’ясисте й темне. Думаю, це печінка. На ній татуювання: Б 1.0.
Я йду до дверей в дальньому кінці кімнати — і, так, з-за цих дверей лунає класична музика. Певний, що там Волленд зі своїм асистентом, але також там можуть бути вартові. І я знаю, що в мене майже немає шансів потрапити в кімнату так, щоб Волленд нічого не помітив, тож вибір вельми обмежений. Мушу діяти швидко. Але я не хочу здіймати галас, якщо цього можна уникнути.
Я знову повертаюся у Воллендів кабінет, надійно замикаючи за собою двері. Щоб ніхто не зміг через них утекти й вислизнути. Знову підходжу до дверей біля дальньої стіни та прислухаюся до музики, але чую чоловічий голос, хоч мовець і не в кімнаті — це диктор оголошує по радіо наступний твір Бетховена.
Я беруся за ручку, зосереджуючись на тому, щоб залишатися невидимим, а тоді повільно й обережно прочиняю двері так, щоб зуміти прослизнути в кімнату.
Починається твір Бетховена, прекрасний і повільний. Я нечутно зачиняю за собою двері.
Кімната світла. На стелі великі вікна. В дальньому кінці приміщення дві постаті сидять на лавці. Вони працюють, нахилившись над чимось. Чоловік і молода жінка. Чоловік сидить до мене спиною. Він щуплий, худий, у білому халаті, і хоч він так низько схилився, що я не бачу його обличчя, та я знаю, що це він: Волленд.
Жінка дивиться на мене і на двері. Мабуть, вона помітила якийсь рух. Вона щось каже Волленду, і той повертається й дивиться просто на мене, а я наближаюся до нього.
Це лабораторія, в якій повно всіляких інструментів, банок, трубок та інших речей, про призначення яких я не маю уявлення. Не ризикну застосовувати тут електричні розряди. Я витягаю Феїрборн і бачу, що Волленд з асистенткою нахилилися не над столом, а над тілом, що лежить на лаві. Це тіло чоловіка, на шиї в якого витатуювано великими літерами: Ч 1.0. Його груди розрізані, і видно серце.
Я підходжу до Воллендової асистентки, і ми з Феїрборном не вагаємося ані миті. Її кров бризкає мені на руку, а тіло безшумно сповзає на підлогу. Я дозволяю собі стати видимим.
Волленд ошелешено дивиться на мене. У руці в нього скальпель. Я піднімаю Феїрборн і кажу:
— Хочеш випробувати своє щастя?
Волленд відступає поміж столами, а тоді кидається геть, але я наздоганяю його трьома стрибками. Хапаю його за руку та тягну до себе, однак він намагається вивернутися й залізти під стіл. Я притискаю його долоню до дерев'яної поверхні стола та пришпилюю її Феїрборном. Волленд тремтить і не опирається, а я зафіксовую на столі й другу його долоню, проштрикнувши її його ж скальпелем. Він досі не вимовив жодного слова: ні заверещав від болю, ні гукнув про допомогу.
Мелодія Бетховена дуже гарна — заспокійлива, лагідна, аж ніяк не похоронна.
Я кажу Волленду:
— Мушу зізнатися, що збираюся вбити тебе незалежно від того, допоможеш ти мені чи ні. Але що довше ти залишатимешся живим, то ліпші в тебе шанси все-таки вижити. Коли сюди прийдуть інші члени Альянсу, вони захочуть узяти тебе живцем. Щоб відправити тебе під суд і все таке.
Він нічого не каже, тільки тремтить.
— Хоча мене це, власне, мало турбує. Наскільки я можу судити, ти винен у вбивствах. У багатьох.
Нарешті він заговорює:
— А ти хіба ні?
— Зараз ідеться про тебе. Ти винний. Питання тільки в тому, чи зможеш ти зупинити мене від страти.
— Щ-що?
— Мені треба, щоб ти показав, як Ловці стають невидимими.
Він хитає головою.
Я беру з лави ще один скальпель і підходжу до Волленда. Відрізаю йому великий палець правої руки. Тепер Волленд верещить.
— Боляче, еге ж? — запитую я. — А як же зцілювання?
Він знову тремтить, ще сильніше, ніж доти. Столом тече кров.
— Щось ти не надто здібний до зцілювання. А до чого ти здібний, Волленде? Лише до розтинання людей?
Він нажахано дивиться на мене, а потім відвертається і блює на підлогу.
— Волленде, а тебе хоч колись нудило під час розтинів?
Він не відповідає, а лише тремтить, що, на мою думку, означає «ні».
— Ну, то де ті відьомські пляшки, за допомогою яких ти робиш Ловців невидимими? Ти ж саме так це робиш? За допомогою пляшок?
Він киває.
— Ну? — наполягаю я. — Чи хочеш, щоб я відрізав тобі ще одного пальця? — шкірюсь я до нього.
Він дивиться на мене.
— Вони тебе вб’ють. Повільно, якщо я матиму…
Я відтинаю йому другий великий палець, і він видає химерний здушений крик.
— Що далі: вуха чи ніс? — запитую я. — Чи, може, очі?
— У наступній кімнаті! У наступній!
І я дивлюся туди, куди він показує поглядом, на невеличкі металеві двері поміж лавами.
Витягую з Воллендової долоні Феїрборн, а потім скальпель, і підштовхую його до дверей. Він тремтить і хитається, але йде.
— Відчиняй, — я міг би скористатися Меркуріїною шпилькою, проте хочу побачити, чи виконає він мій наказ.
— Я не можу. Мої руки… — каже він, простягаючи їх перед собою, дивлячись і ніби тільки зараз усвідомлюючи, що з ними сталося.
Я відчиняю двері. Волленд починає непритомніти — очевидно, до нього нарешті починає доходити, що він тепер ніколи не зможе повернути дверну ручку. Я заштовхую його в наступну кімнату, і він просто падає на підлогу. А я стою і дивлюся.
Купол
Я бачу скляну піраміду під скляною банею.
Піраміда складається зі скляних пляшок, акуратно виставлених одна на одну на підлозі. Їх тут сотні. Я підступаю ближче та бачу в кожній пляшці по маленькому шматочку плоті сантиметрів п’ять завширшки, і на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Напівзагублений», після закриття браузера.