Михайлина Омела - Мертва кров

взятий на роботу до замку Венчеслава, працював кухарем — не здогадаєтеся в кого?

— Не мучте!

— У Татіщева!

— У якого Татіщева?

— Так-так, у того самого, про якого ви подумали. В Петра Сергійовича Татіщева, гросмейстера масонської ложі.

— За що його й було вигнано з ордену польських розенкрейцерів.

— Так! Маги не вибачили йому переходу до масонів. Такі вже закони в цьому ордені, хоча інші розенкрейцери цілком спокійно ставляться до масонів.

— І що далі?

— Кухар, краєм ока побачивши дії Марії Михайлівни, згадав, що Татіщев не раз займався чимось подібним. Річ у тому, що Татіщев знав, що його можуть отруїти, і тому вживав найнадійнішу протиотруту, добре відому в магії.

Орлов хитнув головою:

— Так, я знаю. Цей прозорий камінчик — алмаз. Він розм’якає від козячої крові, яка обов’язково має бути ще свіжою і теплою. Потім цей алмаз можна легко розтовкти на ковадлі у порошок і після цього вже випити з водою.

— Правильно! А тепер як людина, яка бувала у кабінеті Венчеслава, скажіть, чи добре ви пам’ятаєте все у цьому кабінеті?

Орлов напружив чоло:

— Наскільки це можливо.

— За кабінетом Венчеслава знаходиться інша кімната — його лабораторія, — Аблаутов говорив монотонно, ніби читав з паперу, — вона дивна, тому що доходить до підвального поверху. Ні з першого, ні з жодного іншого поверху, крім четвертого, туди немає входу, і до того ж туди можна потрапити лише через кабінет Венчеслава. Вертикально поверхи з’єднані внутрішніми сходами.

— Звідкіля ви все так добре знаєте?!

— Я був у цій частині замку майже ніч. А заліз я туди не задля викриття Венчеслава, він дуже розумний для того, щоб залишати будь-які сліди, а, як це не дивно, задля його порятунку. Бєлов був дуже небезпечний і підлий. Він сам найнявся до поліції, щоб стежити за тими, хто, на його думку, нищить Російську імперію, — за жидами, масонами, західниками тощо. Про його доноси я вже сказав, а крім того, він ще виявився й провокатором. Знову ж таки з власної волі. Ви давали йому хоч раз автограф?

— Не пам’ятаю, здається, давав, — на обличчі Орлова промайнула тінь. — Він часто брав автографи для якихось дівчат, для власних батьків, щоб показати, з ким він спілкується… Так він принаймні всім говорив.

— Коли б так! Всі ваші автографи він використав проти вас. Бєлов вигадав прогерманську організацію, і ваші підписи тепер стоять на таємних донесеннях, на протоколах засідань цього вигаданого ним товариства, які він друкував на чистих аркушах паперу з вашими підписами. Всі ви, виявляється, були шпигунами. А документацію цієї неіснуючої організації він привіз у замок Венчеслава. І це також не випадково. За цими паперами, організатором і резидентом всього шпигунського ланцюга був Венчеслав, а ви значилися як керівник московської організації. Бєлов привіз негативи секретних військових об’єктів, лінкорів і крейсерів. Одне слово, інформація, зібрана ним, гарантувала вам всім мінімум — каторгу до смерті. Можна лише здогадуватися, як Бєлов діставав секретні матеріали, але факт залишається фактом, він міг знищити цвіт інтелектуальної еліти Росії, якби йому вдалася ця авантюра. Залишилося б хіба що товариство «Знання» та Мілітарьов зі своїми приятелями… І от всі ці документи він привіз сюди.

Аблаутов зупинився, зустрівши запитальний погляд Орлова:

— Ви згадали про Мілітарьова. Серед його знайомих багато військових, що мають доступ до секретної інформації. Можливо, не обійшлося без них?

— Все може бути, але зараз я хочу сказати про те, що вся ця література — і друкована, і рукописна — була захована у кабінеті Венчеслава Бєловим, який у кімнаті Катрін взяв ключі від кабінету Венчеслава і за зліпком зробив копію. З кімнати покоївки він і вирушив до кабінету Венчаслава, тримаючи в руці валізу з документами. Коли я вночі сидів у кабінеті Венчеслава, то валіза все ще знаходилася там. А далі події розгорталися так. Бєлов спустився по внутрішніх сходах до підвалу, щоб там заховати валізу…

— Звідкіля ви про це знаєте?

— Про це — потім. Так от, саме у підвалі Венчеслав і знайшов Бєлова, сліди якого на цьому уриваються. Ось яка картинка вимальовується з різних фактів: у цьому підвалі Бєлов призначив зустріч якійсь жінці, заздалегідь заховавши тут компромат, і прийшов до неї на зустріч. Я не знаю, чого він вимагав від неї, але саме тієї хвилини до підвалу спустився Венчеслав і, миттєво зрозумівши, з ким має справу, зчепився з ним у бійці. А невідома нам жінка, побачивши все це, побігла до кімнати Катрін…

— Чому — до кімнати Катрін? — здивувався Орлов.

— Тому, що частину компромату Бєлов залишив у її кімнаті і саме звідти він спустився у підвал з валізою. А свій саквояж він залишив у Катрін. Лякаючи цю невідому жінку, він сказав їй, де саме зберігаються інші матеріали, які він будь-якої миті може показати саме там, де треба.

Коли почався двобій, жінка побігла до кімнати Катрін і забрала саквояж, а заодно й протиотруту для Венчеслава.

— Але звідки вона могла знати, що Бєлов уже отруєний.

— З щоденника Катрін, який вона побачила, коли брала саквояж. Зошит цей лежав відкритим у тій же шафі, на тій же полиці, де Бєлов заховав саквояж.

— Ну, гаразд, але вона навряд чи брала протиотруту для Бєлова. Рятувати його від смерті вона не збиралася. Але як вона могла здогадатися, що протиотрута може знадобитися Венчеславу. Невже ця жінка знала, що він опир?

— Судячи з усього, знала!

— І що ж було далі?

Аблаутов підійшов до вікна:

— Ви не знаєте ще однієї дуже важливої деталі. Жінка, яку Кримський-Корсаров вважає вбивцею, а ми з вами — опирицею, приходила до Венчеслава в якійсь дуже важливій справі і пішла від нього з подарованою прикрасою.

— Тобто?!

— Алегров, який бачив невідому жінку, яка йшла по коридору у напрямку до кімнати Коллет і потім виходила з нього, стверджує, що спочатку у неї на шиї не було нічого, а потім з’явилося кольє з зелених діамантів…

Почувши ці слова, Орлов схвильовано підвівся:

— Цього не може бути! Як же він роздивився у напівтемряві, чи це зелений діамант, чи зелений корунд, чи смарагд?

— Звісно, не міг. Але річ в тому, що один камінчик був знайдений біля тих дверей, з яких стирчала голова мертвої Катрін. Мабуть, він випав під час її вбивства…

— А чому ви так зацікавилися цим кольє?

— Бо я розмовляв про нього з Кримським-Корсаровим, якого вчора відвіз на вокзал.

— Він що, поїхав?

— Так, до Парижа. І він сказав, що, сидячи у кімнаті Катрін, не бачив ніякого кольє на