Брет Істон Елліс - Американський психопат

— Дякую, — шаріється він і дивиться у підлогу. — Але ж кравець помітив, що реалізатор зняв оригінальну етикетку і замінив своєю. От я і хотів спитати — це законно?

— Тут справа трохи заплутана, — кажу я і продовжую йти крізь натовп. — Коли реалізатор купує лінію вбрання від виробника, те, що він міняє оригінальну етикетку на свою, — цілком законно. Однак незаконно буде замінити її етикеткою іншого реалізатора.

— Чекай, це чому? — питає він і намагається зробити ковток мартіні, водночас йдучи за мною.

— Тому що деталі, які стосуються складу тканини і країни походження чи реєстраційного номера виробника, мають лишитися цілими. Підробку етикеток дуже важко виявити, і про неї нечасто заявляють, — гукаю я через плече.

Кортні цілує в щоку Пола Овена, вони вже тримаються за руки. Я заклякаю на місці. Райнбек знов влітає в мене. Але вона йде далі й махає рукою комусь через усю кімнату.

— Так що ж тут робити? — кричить Райнбек за моєю спиною.

— Купуй речі зі знайомими етикетками у знайомих тобі реалізаторів, Рейнбеку, і зніми з голови ці довбані роги, ти в них на дауна схожий. Перепрошую.

Я йду далі, але до цього Хамфрі намацує на голові ріжки і стогне: «О Боже».

— Овене! — вигукую я, радісно простягаючи йому руку, поки друга рука хапає мартіні з таці ельфа, що проходить повз мене.

— Маркусе! Веселого Різдва, — каже Овен, потискаючи мені руку. — Як справи? Гадаю, все працюєш?

— Давно не бачилися, — кажу я, підморгуючи. — Все працюєш?

— Ми щойно з клубу «Нікербокер», — каже він і всміхається хлопцеві, який з ним зіштовхнувся («Привіт, Кінслі»), потім повертається до мене. — Далі їдемо «У Нелл», лімузин чекає.

— Нам слід якось пообідати разом, — кажу я, намагаючись придумати, як би згадати про рахунки Фішера і не бути нав’язливим.

— Так, це було б чудово, — каже він. — Може, візьмеш…

— Сесілію? — здогадуюсь я.

— Так, Сесілію, — каже він.

— О, Сесілія буде… у захваті, — відповідаю я.

— То давай, — усміхається Овен.

— Так. Можна піти у… «Ле Бернарден», — кажу я, потім роблю паузу. — Може, на… морепродукти? А?

— «Ле Бернарден» цього року в кращій десятці «Заґату», — киває він. — Ти це знав?

— Можна там замовити… — я знову роблю паузу, витріщаючись на нього, і вже більш розкуто пропоную: — Рибу? Ні?

— Морські їжаки, — каже Овен, скануючи кімнату. — Мередіт обожнює тамтешніх морських їжаків.

— О, справді? — питаю я, киваючи.

— Мередіт, — кличе він когось за моєю спиною. — Йди сюди.

— Вона тут? — питаю я.

— Вона там, розмовляє із Сесілією, — каже Овен. — Мередіт!

Він махає їй рукою. Я розвертаюсь. Мередіт та Евелін йдуть до нас.

Я різко повертаюсь до Овена.

Мередіт наближається разом з Евелін. На ній шерстяна габардинова сукня, розшита бісером, та болеро від «Джеффрі Бін» з «Барніз», золоті сережки з діамантами від «Джеймс Савітт» ($ 13 000), рукавички від «Джеффрі Бін», розроблені для «Портолано Продактс», вона каже:

— Так, хлопці? Про що ви тут балакали? Складали списки подарунків?

— Про морських їжаків у «Ле Бернарден», дорогенька, — каже Овен.

— Моя улюблена тема. — Мередіт обіймає мене за плечі і додає, наче довіряє мені таємницю: — Вони розкішні.

— Яка смакота, — я нервово відкашлююсь.

— А що ви думаєте про вальдорфський салат? — запитує Евелін. — Він вам сподобався?

— Сесіліє, дорогенька, я його ще не куштував, — каже Овен і помічає знайоме обличчя з іншого боку кімнати. — Але цікаво, чому Лоренс Тіш розносить егног?

— Це не Лоренс Тіш, — стогне Евелін, щиро засмучена. — Це різдвяний ельф. Патріку, що ти йому сказав?

— Нічого, — кажу я. — Сесіліє.

— Ні, Патріку, ти точно Ґрінч.

Коли вона згадує моє ім’я, я одразу починаю щось белькотіти, сподіваючись, що Овен нічого не помітить.

— Ну, Сесіліє, я сказав, що мені здалось, що це наче суміш із них обох, наче… — я зупиняюсь і дивлюсь на них, перш ніж виплюнути: — Різдвяний Тіш.

Потім нервово беру гілочку петрушки з фазанячого паштету, який проносить повз мене ельф, і виставляю над головою Евелін, перш ніж вона хоч щось скаже.

— Обережно, омела! — кричу я, всі навколо раптом присідають, і тоді цілую Евелін у губи, зиркаючи на Овена та Мередіт, а вони дивляться на мене здивовано; краєм ока помічаю Кортні, котра говорить до Райнбека і дивиться на мене з ненавистю та гнівом.

— О, Патріку… — заводить Евелін.

— Сесіліє! Йди-но сюди. — Я тягну її за руку і кажу Овену та Мередіт: — Перепрошую, нам треба поговорити з цим ельфом і все з’ясувати.

— Мені дуже прикро, — каже їм Евелін, безпорадно знизуючи плечима, поки я тягну її геть. — Патріку, що відбувається?

Я, маневруючи, веду її на кухню.

— Патріку? — перепитує вона. — Що ми робимо на кухні?

— Слухай, — кажу я їй, хапаючи за плечі, обличчя до обличчя. — Давай підемо звідси.

— О, Патріку, — зітхає Евелін. — Я не можу просто піти. Хіба ж тобі не весело?

— Чому ти не можеш піти? — питаю я. — Чи це аж так нерозважливо? Ти тут була доволі довго.

— Патріку, це моя різдвяна вечірка, — каже вона. — До того ж ельфи будь-якої миті можуть заспівати «O Tannenbaum»[114].

— Ну ж бо, Евелін. Давай підемо звідси. — Я на межі істерики, панікую через те, що зараз до кухні може зайти Пол Овен чи, ще гірше, Маркус Хальберстам. — Я хочу забрати тебе подалі від цього всього.

— Від чого? — запитує вона, її очі звужуються. — Тобі не сподобався вальдорфський салат, так?

— Я хочу забрати тебе подалі від цього, — кажу я, нервово обходячи кухню. — Від суші, від ельфів… від усього.

До кухні заходить ельф з тацею, повною порожніх тарілок, а за ним, над ним я бачу Пола Овена, котрий тулиться до Мередіт, а вона кричить щось йому на вухо, перекрикуючи різдвяну музику, і він обводить очима кімнату, когось шукаючи, киваючи, а потім у поле мого зору потрапляє