Брет Істон Елліс - Американський психопат

Я вдаю, що не помічаю їх, і прямую до бару, де одним ковтком випиваю склянку непоганого шампанського, потім підходжу до Дональда Пітерсона, на голові у котрого, втім, як і у більшості присутніх чоловіків, — паперові ріжки. З іншого боку кімнати — п’ятирічна Касандра, дочка Марії та Дарвіна Хаттонів, у оксамитовій сукні з нижньою спідницею від «Ненсі Холсер» за сім сотень доларів. Випивши другий келих шампанського, я переходжу до мартіні (подвійний «Абсолют») і тільки тоді заспокоююсь настільки, щоб оглянути кімнату уважніше, але кляті карлики досі тут.

— Забагато червоного, — буркочу я собі під ніс, входячи у транс. — Це мене нервує.

— Привіт, Мак-Клою, — каже Петерсен. — Що ти кажеш?

Я оклигую й автоматично питаю:

— Це запис британського складу «Знедолених» чи ні?

— Гей-гей, веселого тобі Різдва, — він п’яно тицяє в мене пальцем.

— То що це грає? — перепитую я, роздратовано. — До речі, сер, прикрашаймо наші хати[111].

— Білл Септор, — каже він, знизуючи плечима. — Чи то Септор, чи то Скептор.

— Чому б не поставити «Токінґ Гедз», заради Бога, — розчаровано скаржусь я.

Кортні стоїть з іншого боку кімнати з келихом шампанського і не звертає на мене жодної уваги.

— Або «Знедолених», — пропонує він.

— Американський чи британський склад? — я звужую очі, випробовую його.

— Ну… британський, — каже він, а карлик тицяє нам обом по тарілці вальдорфського салату.

— Це точно, — шепочу я і не зводжу очей з карлика, який віддаляється від нас.

Раптом до нас підбігає Евелін у соболиному жакеті та оксамитових брюках від «Ральф Лорен», в одній руці у неї гілка омели, яку вона піднімає над моєю головою, у другій — льодяник.

— Обережно, омела! — вигукує вона і сухо цілує мене у щоку. — Веселого Різдва, Патріку. Веселого Різдва, Джиммі.

— Веселого… Різдва.

Я не можу її відштовхнути, в одній руці у мене мартіні, а в другій — вальдорфський салат.

— Ти спізнився, любий, — каже вона.

— Не спізнився, — слабко протестую я.

— Ні, спізнився, — наспівує вона.

— Я був тут весь час, — спростовую я. — Просто ти мене не бачила.

— Припини нидіти. Ти просто Ґрінч якийсь. — Евелін повертається до Пітерсона. — Ти знав, що Патрік — Ґрінч?

— Маячня, — зітхаю я, дивлячись на Кортні.

— В біса, ми всі знаємо, що Мак-Клой — Ґрінч, — п’яно реве Пітерсон. — Як справи, містере Ґрінч?

— А що містер Ґрінч хоче на Різдво? — дитячим голосом белькоче Евелін. — Містер Ґрінч був хорошим хлопчиком цього року?

Я зітхаю.

— Ґрінч хоче плащ від «Бьорберрі», кашеміровий светр «Ральф Лорен», новий «Ролекс», автомагнітолу…

Евелін припиняє смоктати льодяник і втручається:

— У тебе ж нема машини, любий.

— Все одно хочу, — я знову зітхаю. — Ґрінч все одно хоче автомагнітолу.

— Як вальдорфський салат? — занепокоєно питає Евелін. — Добре смакує?

— Смакота, — буркочу я і витягую шию, бо помітив декого, і це мене вразило. — Ти не казала, що Лоренса Тіша[112] запрошено.

Евелін обертається.

— Це ти про що?

— А чому, — питаю я, — Лоренс Тіш розносить канапки?

— Господи, Патріку, це не Лоренс Тіш, — каже вона. — Це один із різдвяних ельфів.

— Один із кого? Ти про карликів?

— Це ельфи, — наполягає Евелін. — Помічники Санти. Боже, який ти буркун. Поглянь на них, вони такі милі. Ось там — Рудольф, льодяники роздає Блітцен. Ще є Доннер…

— Хвилинку, Евелін, зачекай, — кажу я, затуляючи очі рукою, в якій тримаю салат.

Мене пробиває піт, це дежавю, але чому? Я вже десь бачив цих ельфів? Гаразд, забудь.

— Я… це імена оленів. Не ельфів. Блітцен — олень.

— Єдиний із них єврей, — нагадує нам Пітерсен.

— О… — Евелін спантеличена цією інформацією і дивиться на Пітерсона, чекаючи на підтвердження. — То це правда?

Він знизує плечима, розмірковуючи, і виглядає збентежено.

— Лялечко… Олені, ельфи, Ґрінчі, брокери… Яка, в біса, різниця, поки «Кристал» ллється у келихи? — він хихотить і буцає мене в бік. — Правду я кажу, містере Ґрінч?

— Думаєш, атмосфера достатньо різдвяна? — з надією питає Евелін.

— О так, Евелін, — кажу я їй. — Дуже різдвяна, чесно, я не брешу.

— Але ж містер буркун спізнився, — жаліється вона і тицяє в мене ту чортову омелу. — І ані слова не сказав про вальдорфський салат.

— Знаєш, Евелін, у цьому мегаполісі чимало інших різдвяних вечірок, на які я міг би піти, однак я обрав твою. «Чому?» — спитаєш ти. «Чому?» — питаю я себе і не знаходжу адекватної відповіді. Все ж я тут, тож будь вдячна, лялечко, — говорю я.

— О, то це мій різдвяний подарунок? — саркастично питає вона. — Як мило, Патріку, як продумано.

— Ні, ось подарунок, — я простягаю їй локшину, яку щойно помітив на вилозі сорочки. — Тримай.

— О, Патріку, я зараз заплачу, — каже Евелін і підносить локшину до свічки. — Вона розкішна. Можна мені вдягнути її зараз?

— Ні. Згодуй її котромусь із ельфів. Ось той виглядає доволі таки голодним. Вибач, мені потрібно ще випити.

Я передаю Евелін тарілку з салатом, щипаю Петерсена за ріг і прямую до бару, наспівуючи «Тиху ніч», дещо засмучений тим, у що переважно вбрані жінки — кашемірові пуловери, блейзери, довгі шерстяні спідниці, вельветові сукні, светри з коміром-хомутом. Холодно. Жодного гарного тіла.

Пол Овен стоїть біля бару з келихом шампанського, вивчаючи свій старовинний срібний кишеньковий годинник (безсумнівно, «Хаммахер Шлеммер»), і я вже хочу підійти і щось сказати про ті кляті рахунки Фішера, коли Хамфрі Райнбек влітає в мене, намагаючись не наступити на одного з ельфів; на ньому досі кашемірове пальто-честерфілд[113] від «Кромбі» з «Лорд енд Тейлор», двобортний шерстяний смокінг із гострими лацканами, бавовняна сорочка від «Перрі Елліс», краватка-метелик від «Хуґо Босс» і паперові ріжки, перекошені так, що стає зрозуміло, що він про них не знає; і, наче віршик, вивчений напам’ять, цей пройдисвіт каже:

— Гей, Бейтмене, я минулого тижня відніс до свого кравця новий твідовий піджак у «ялинку» дещо підправити.

— Що ж, мої вітання, — кажу я, потискаючи йому руку. —