Рут Веа - У лісі-лісі темному

class="p1">Не повісили двері у вітальні, які Том зняв, щоб винести Джеймса до машини через центральний вхід, де на нас у машині чекала Клер.

Головні двері будинку не заблокували, я відчиняю замок зсередини без жодних проблем. Уривається скажений вітер, що ледве не припечатує сталеві частини дверей до мого обличчя. Сніг влітає в дім, як жива істота, що намагається прокрастися й вигнати рештки тепла надвір.

Заплющую очі, міцно тримаюся за ковдру довкола плечей і виходжу назустріч білій завірюсі. Стою на ґанку, де тієї ночі чекала на Ніну. Пам’ятаю, Том щось кричить Клер, вона заводить двигун.

А потім згадую її куртку на поручнях ґанку.

Простягаю руку, вдаю, що піднімаю її.

Здригаюся, проте щосили намагаюся повернутися думками до тієї ночі, до чогось невеличкого й круглого в кишені.

Витягую руку, мої очі заливають сльози від крижаної крупи, принесеної хурделицею.

І раптом я пригадую. Я пригадую, що тримала в руці.

І я знаю, чому почала бігти.

Це була гільза. Гільза від рушниці. Це був сліпий набій.

Стояла на тому ж місці, що й тоді. У голові промайнули ті самі думки, що й тієї ночі, тепер я їх пам’ятаю. Це схоже на те, як сніг, розтанувши, розкриває знайому місцину.

Це могла бути гільза зі стрільбища, проте зараз мені чудово відомо різницю між справжнім та сліпим патроном. Справжній має заокруглений кінець, де розташовано кулю. Тієї ночі я тримала сліпий. Набій без куль. Той, що мав лежати в рушниці.

Клер замінила сліпий набій на справжній, а потім поїхала тієї глупої ночі з Джеймсом, щоб він помер на задньому сидінні машини.

Чому? Чому?

Тоді я не бачила в цьому сенсу, але й зараз не бачу також. Проте тоді я не мала часу на роздуми. У мене був лише один вибір — наздогнати Клер та зустрітися віч-на-віч.

А от зараз часу вистачає. Повертаюся й суну повільно в дім. Сідаю, обхоплюю голову руками, намагаюся розкласти все по поличках. Я не можу лишитися тут до ранку, якщо не… Встаю, задубіла від холоду, піднімаю слухавку.

Глухо, лише тихе рипіння та потріскування. Я тут застрягла, застрягла до сходу сонця, або ж лишаються мандри скрижанілим бридким шляхом у темряві. Проте не впевнена, що вистачить сил.

Повертаюся на диван, загортаюся глибше під ковдру, марно намагаюся зігріти кінцівки. Господи, як же я втомилася, але спати не можна. Треба все обміркувати.

Отже, Клер убила Джеймса.

Це безглуздя. У неї нема мотиву, плюс вона не могла підробити повідомлення.

Треба мізкувати.

Запитання, що не дає спокою — навіщо? Нащо Клер убивати Джеймса за декілька днів до весілля?

Аж раптом мене обдало холодом, геть не схожим на подув морозяного повітря, і я пригадую Меттові слова в лікарні. Джеймс та Клер останнім часом не мирилися.

Майже одразу ж відкидаю здогад. Ні, дурість. Так, життя Клер мусить бути ідеальним, так, вона ставить занадто високі стандарти. Ради Бога, її кидали й до цього, це була шалена образа, мені те відомо. Я саме сиділа поруч, коли вона реєструвала електронну адресу Ріка на всіх порносайтах та розсилках «Віагри». Проте вона точно не могла вбити людину.

Хоча є одна ключова відмінність.

Коли Рік кинув Клер, Фло не було поруч.

Я зважую слова, що Фло, схлипуючи, зронила біла ванної: «Вона моя фортеця, я будь-що для неї зроблю. Все».

Будь-що?

Пам’ятаю її реакцію, коли я пішла спати, той божевільний шквал звинувачень у саботажі.

«Я приб’ю тебе, якщо зіпсуєш усе», — обіцяла Фло. Тоді я серйозно це не сприйняла, а варто було. І це ж лише дівич-вечірка. Що вона утнула б, якби чоловік покинув її найщирішу подругу біля вівтаря?

А на кого ж зручно все спихнути, як не на кляту колишню, що поцупила власність, яка справедливо належала Клер, а потім втекла геть на десять років.

Але зараз усе вийшло з-під контролю.

Пригадую однаковісінький одяг Фло того вечора і зненацька розумію: а що, як то не куртка Клер висіла на поручнях, а Фло. Клер могла взяти її випадково?

Фло. Фло взяла рушницю.

Фло сказала, що вона не заряджена.

Фло все підготувала й організувала, переконала мене приїхати.

Фло могла надіслати повідомлення.

Відчуваю, як тенета обплітають мене все щільніше. Що більше я борюся, то дужче заплутуюся.

Джеймс помер.

Клер помирає.

Фло помирає.

Десь на межі Ніна в готелі, вони з Томом розгрібають шквал запитань, на які не знають відповідей, та підозр, які вони не в змозі здолати.

Будь ласка, дозвольте мені прокинутися.

Повертаюся на бік, притискаю коліна до грудей, закутуюся в ковдру. Мушу думати. Мушу вирішити, як вчинити. Проте така спантеличена, розгублена, виснажена. Я лише ходжу околяса.

У мене є вибір: чекати на поліцію і спробувати пояснити мою присутність, пояснити сліпий патрон у куртці Фло й сподіватися, що мені повірять.

Або ж я можу піти на світанку і сподіватися, що вони не здогадаються про мою присутність.

Але куди їхати? У Лондон? До Ніни? Як добиратися?

Звісно, поліція мене знайде. Але ліпше, як не тут.

Мимоволі очі починають заплющуватися, кінцівки тремтять від утоми, потім потроху розслабляються, м’язи щохвилини смикаються від виснаження, занурюючись у сон. Я більше не можу думати. Спробую помізкувати про це завтра.

Мимоволі позіхаю, розумію, що перестала труситися. Скидаю на підлогу капці. Тоненька цівка сліз стікає по щоці, проте я занадто втомлена, щоб їх витерти.

Господи, я мушу поспати.

Я подумаю про це… завтра…

Ніч. Ніч пострілу. Я скрутилася в коридорі, залитому яскравим сяйвом та кров’ю Джеймса.

Кров у моїх ніздрях, на моїх руках, під моїми нігтями.

Він дивиться на мене темними, великими й вологими очима.

«Повідомлення, — промовляє хрипко голос. — Лео…»

Тягнуся, щоб доторкнутися до його обличчя, а потім він зникає, а з ним щезає і кров, і світло.

Я прокидаюся. Темно. Серце заходиться в грудях.

Якусь мить просто лежу, відчуваючи гупання серця, що лунко барабанить у грудях. Намагаюся зрозуміти, що саме мене розбудило. Нічого не чую.

Повертаю голову й одночасно помічаю дві речі.

Перша — біля входу в будинок, напроти величезної скляної стіни, стоїть щось темне. Його тут не було. Я більш ніж певна, що це машина.

Друга — з кухні долинають звуки. Повільний скрегіт. Стілець ковзає по плитці на підлозі, хтось відчиняє двері.

32

Хтось є в будинку.

Сиджу, ніби проковтнула стрілу, скидаю ковдру з плечей. Серце відлунює аж у горлі, мене нудить.

Якусь мить я навіть думаю озватися