Стівен Кінг - Воно

мусить повідомити старшу стю, а потім уже чоловічий екіпаж на передовій. Може, їм вдасться обгорнути його якоюсь ковдрою й закрити очі. Пілот залишить ввімкнутим застереження «пристебнути паси», навіть якщо бовтанка стишиться, а отже, ніхто не зможе піти вперед, до туалету, а коли інші пасажири виходитимуть з літака, вони думатимуть, що цей просто заспався…

Ці думки миттєво пробігають їй у голові, і вона обертається назад, щоб кинути ще погляд, переконатися остаточно. Ті мертві, невидющі очі, втуплені в її очі… а потім цей труп піднімає свою склянку і робить з неї ковток содової.

Якраз тоді літак стрясається, крениться знову, тож негучний скрик здивування стюардеси губиться серед інших, шпаркіших криків страху. Потім очі чоловіка рухаються — лиш трішки, але достатньо, щоб їй зрозуміти: він живий і бачить її. І вона думає: «Диви, коли він заходив на борт, я подумала, що йому за п’ятдесят, але він зблизька не такий старий, попри це сивіюче волосся».

Вона робить крок до нього, хоча чує позаду себе нетерплячі дзвінки викликів (Ралфу дійсно клопітно сьогодні: після їхньої абсолютно безпечної посадки в О'Харі за тридцять хвилин відтепер стюардеси позбудуться понад сімдесятьох гігієнічних пакетів).

— Усе гаразд, сер? — питається вона, посміхаючись. Ця посмішка їй вчувається фальшивою, нереальною.

— Усе гарно й пречудово, — відповідає довготелесий. Вона кидає погляд на корінець вставленого в щілинку на спинці його крісла квитка першого класу і бачить, що прізвище цього чоловіка Генском. — Гарно й пречудово. Але трохи бовтає сьогодні, правда? У вас величенький шмат роботи, здається мені. Не переймайтесь мною. Зі мною… — він дарує їй жаску усмішку, усмішку, яка змушує її згадати опудало, що ляпотить серед мертвого листопадового поля. — …Усе гарно й пречудово.

— У вас був такий вигляд…

(«мертвий»)

Ніби трохи недужий.

— Я думав про давні часи, — каже він. — Тільки сьогодні, трохи раніше ввечері, я усвідомив, що існує така річ, як давні часи, принаймні наскільки це стосується мене.

Викличні дзвінки не вщухають. «Прошу вас, стюардесо?» — кричить хтось нервово.

— Ну, якщо ви цілком упевнені, що з вами все гаразд…

— Я думав про греблю, яку побудував з кількома своїми друзями, — каже Бен Генском. — З найпершими, гадаю, друзями, яких я лишень тільки мав. Вони будували ту греблю, коли я… — Він зупиняється, ціпеніє, потім сміється. Це такий щирий сміх, майже безтурботний сміх якогось хлопчиська, і звучить він вельми дивно в цьому тряському, хитливому літаку. — …Коли я завалився до них. Зі мною це відбулося майже буквально. У всякому разі, вони там збіса так партачили, з тією греблею. Це я пам'ятаю.

— Стюардесо?

— Вибачте мені, сер, я мушу знову повернутися до виконання моєї роботи.

— Звісно, мусите.

Вона поспішає геть, радіючи, що позбавляється того погляду — мертвотного, майже гіпнотичного погляду тих очей.

Бен Генском повертає голову до вікна й дивиться крізь нього. Усередині грозового фронту за дев'ять миль від правого крила спалахує блискавиця. У цих заїкувато-уривчастих спалахах світла хмари скидаються на велетенські прозорі мізки, заповнені поганими думками.

Він лізе до кишеньки жилета, але срібні долари звідти пішли. З його кишені до кишені Рікі Лі. Раптом йому стає шкода, що не залишив хоча б одного собі. Той міг би стати йому в пригоді. Звичайно, можна завітати до будь-якого банку — принаймні, коли тебе не бовтає туди-сюди на висоті двадцяти семи тисяч футів, можна — й дістати собі хоч жменю срібних доларів, але ти нічого не зробиш з тими нікчемними мідними сандвічами, які уряд сьогодні намагається видавати за справжні монети. А для вовкулаків, для вампірів і всякого роду істот, що никаються при світлі зірок, ти потребуєш срібла; правдивого срібла. Ти потребуєш срібла, щоб зупинити монстра. Ти потребуєш…

Він заплющив очі. Повітря навкруг нього було наповненим звуками дзигаря. Літак хитало й гойдало, а повітря було наповненим звуками дзигаря. Дзигаря?

Ні… дзвінка.