Galina Vasilievna Moskalets - Королівство, Galina Vasilievna Moskalets

вмоститись на плечі. Але ніколи нічого не брала з рук і зникала невідомо куди. Просто біла ворона, якої стороняться її сірі родичі, і до кого люди виявляють надмірну цікавість. Білі ворони не мають власних гнізд і завжди дуже самотні. Востаннє Марко бачив Аону в Замку, перед тим, як відбулося зрушення світів.

– Нічого сьогодні не буде, – зітхнув він, вдихаючи тепло пташиного пір'я. – Кепські наші справи... Ми з татом тут більше не живемо. Ми тепер схожі з тобою: обоє бездомні...

Він раніше не був особливо прихильний до цього будинку, бо нагода пожити тут випадала нечасто, але тут вони попрощались із татом і розійшлись у різні боки: Марко до палацу, а тато в селянській одежі сів на візок, де під соломою дбайливо були сховані важливі документи й улюблені книги.

Ворона черкнула крилом по щоці й полетіла геть. «Вона не належить нікому, – сказав колись про неї тато. – Це – найбільша загадка в моєму житті. Є такі загадки, котрі не можна відгадувати. Не дивись, куди вона летить. Вона прилітає нізвідки і повертається в нікуди».

Марко мерзлякувато повів плечима й підвівся. Сховав кулю в кишеню і на білій стіні написав вогняним пером: «Тату, усе гаразд. Ми в друга. Бережи себе».

Особливістю вогняного пера було те, що літери проступали тільки для того, кому призначалось послання. То було останнє вогняне перо в Королівстві й служило хлопцеві для забави, бо від кого мав би Марко щось приховувати? Він навіть ще не встиг закохатись. Раз на рік, у день літнього сонцестояння, перо занурювали у вогонь з полін трьох дерев: липи, бука і яблуні, щоб воно набуло сили і гостроти. Виглядало воно, як звичайна школярська ручка, призначена для вмочування в чорнило: дерев'яна ручка з металевим пером і ковпачком, щоб не поколотись. Батько ніколи не забував навогнити перо. Зрештою, якби й забув коли, це не було б катастрофою. Просто тоді до вогню треба було додати ще кипарисове полінце. Коли Марко зацікавився магією, тато передав під його опіку дивовижне перо. Магічну кулю для Марка виготовив знайомий склодув. Щоб приручити її, хлопець дев'ять днів тримав кулю під водоспадом і дев'ять ночей під зорями. Після того ніхто вже не міг дивитися на неї, крім господаря, бо починали нестерпно боліти очі й голова.

Звісно, такі коштовні речі Марко не міг залишити в домі, до якого, можливо, вони вже з батьком не зможуть повернутись. Він чомусь згадав про матір, яка була, як розповідають, цілковитою протилежністю батька – жвава, весела. Вона впала з коня і розбилася, коли Маркові був лише рік. Того ж дня зникла і королева Олімпія. Так що вони з Серпнем росли без матерів. У Королівстві король і архіваріус – ніби двоє близнюків. Що трапиться з одним, обов'язково відіб'ється на другому. Існує легенда, ніби Королівство заснувало двоє близнюків – Агір і Тагір, які довго сперечалися, кому із них не ставати королем, і тому кинули жереб. Дехто каже, ніби вони витягали соломинку, а інші, начебто викидали пальці на рахунок. Зрештою, хіба це так важливо, коли брати люблять одне одного і ніхто не бажає бути старшим? Для Серединного світу це рідкість. Там люди більше прагнуть влади й багатства, ніж дружби й злагоди, тому й Королівство – єдине, неповторне і незвичайне, і тому його так мріють побачити, аби чогось навчитись для себе. Але річ у тім, що доля Королівства залежить від долі інших світів.

Ні, то не були Маркові думки. Таких речей він ще не міг осягнути напівдитячим розумом. Зараз він, залагодивши власні справи, прямував до палацу, щоб зустріти там Серпня та Онися. Він досконало знав усі ходи й виходи краще за будь-якого крутиголовця. Велосипед довелося залишити в чиємусь садку, бо вулиці перегородили крутиголовські вантажівки. Помальовані в жовте та чорне, як оси. Учора їх ще не було. Це створювало певні труднощі.

– Ну, що ж, – сказав собі Марко, – доведеться побути ли... Еге, ким же мені побути? Лиса тут одразу помітять.

На лиса він перевтілювався дуже легко. Інші істоти чомусь вдавались гірше. Наприклад, собаки в Марка виходили чомусь зеленого кольору, що було б надто ексцентрично. Перетворитись на кота – означало образити увесь котячий народ. Коти дуже консервативні істоти й страшенно не люблять вух, що звисають, наче в кроликів. Якби Марко з'явився в такій подобі, то його б просто відлупцювали; не допоміг би й Сиволап. Навряд, чи він зумів би літати, бо з крилами потрібно народитись. Взагалі, перетворення давались йому нелегко, бо ця наука триває дуже довго, а він займався магією лише третій рік. То дехто думає, ніби чарівник махне магічною паличкою, і та все за нього зробить. Якби ж то так! У кожному помаху палички криється велика небезпека: досить на мить відволіктись – і ти потрапляєш до чорної діри, де на тебе чигають тіні невдатних чаклунів. Вони відбирають у тебе силу й розум, щоб вибратись звідти. Кожне чаклування вкорочує віку, тому й користатися з нього треба, коли вже інші способи не діють.

Тому Марко лише зітхнув, насунув на очі бриля і, взявши прута в руки, подався шукати собі халепи. Звісно, його одразу ж зупинили. Марко дурнувато заусміхався і вдав із себе німого. За другим разом він промимрив, що шукає корову, яка загубилася, за що його, бідного сироту, буде бити дядько. Це було зрозуміло крутиголовцям, бо в Імперії вистачало сиріт, як у кожній країні, де люди вчаться вбивати. Марко з цікавістю розглядав блискучі цівки гвинтівок, бо вперше бачив таку зброю зблизька. Цим він теж підкупив крутиголовців, і ті зі сміхом його відпустили.

Третій пост Марко оминув, перетнувши шкільне подвір'я. Одразу ж за огорожею починався парк. Земля була всипана жовтим і червоним листям найрізноманітніших відтінків. За ніч опало все листя. Здавалось, ніби справді прийшла осінь, аж наче похолодніло. Парк був порожнім. Листя позасипало лавки, доріжки. Осиротіло хитались гойдалки, коні на каруселі теж були всипані листям. Маркові спав на думку вірш, який вони вчили в школі:

Така золота, що нема упину,

Така буйна – нема вороття...

В маленьких коників, що завтра загинуть,

Вчуся ставлення до життя. 

Осінь така гарна, але вона подобається людям, що багато пережили. Алею, по якій йшов Марко, він уявив собі як дорогу довжиною з життя, бо в кінці її була смерть. Нехай не