Рута Шепетіс - Поміж сірих сутінків

– От власне. Те саме відбувається, коли людина помирає. Їхні душі відлітають у синє небо, – закінчив тато.

– Може, бабуся знайшла нашого змія, – сказав Йонас.

– Може, – погодився тато.

Лисий сидів, поклавши лікті на коліна, і говорив сам до себе:

– Ну чому так важко помирати? – зітхав він. – Я доклав руку до того, що ви тут. Я занадто пізно сказав: «ні». Я бачив списки…

Пані Рімене різко озирнулася:

– Що?

Він кивнув:

– Мене просили підтвердити професії людей. Сказали скласти список учителів, юристів і військових, які живуть поблизу.

– І ви це зробили? – спитала я.

Йонас обіймав маму й далі плакав.

– Я сказав, що складу, – мовив лисий. – А потім передумав.

– Ах ти зраднику! Жалюгідний дідугане! – не втрималася я.

– Жалюгідний, а от ще живий. Певне, що я живий – то і є моя кара. Так і має бути. Ось жінка: заплющила очі – і все. А я бажаю вмерти з першого дня, а все живу. Невже справді так важко померти?

81

Я прокинулася, мені було недобре. Ніч була важка. Я спала біля маминого тіла, стримуючи ридання, щоб не лякати Йонаса. Моя дивовижна мама – я вже ніколи не побачу її усмішки, не відчую її обіймів. Я вже скучила за її голосом. Тіло в мене було якесь пусте, наче серце, мляво б’ючись, відлунювало в порожнечі болючих рук і ніг.

Мені не давало спокою питання лисого пана. Що важче: померти чи залишитися в живих? Мені було шістнадцять, я стала сиротою в Сибіру, але я знала. Цю річ я ніколи не ставила під сумнів. Я хотіла жити. Хотіла бачити, як росте мій брат. Побачити знову Литву. Йоану. Чути запах конвалій у вітерці з-за вікна. Хотіла малювати в чистому полі. Зустріти Андрюса, який береже мої малюнки. У Сибіру є два можливі шляхи. Перемогти – значить вижити. Зазнати поразки – значить загинути. Я хочу життя. Я хочу вижити.

У чомусь я почувалася винною. Чи це не егоїзм – бажати жити, коли батьки померли? Чи не егоїзм – мати ще якісь потреби, крім того, щоб уся сім’я була разом? Тепер я опікунка свого одинадцятирічного брата. Що буде з ним, як мене не стане?

Після роботи Йонас допоміг панові з годинником зробити труну. Ми з пані Рімене підготували мамине тіло.

– Є в неї щось у валізі? – спитала пані Рімене.

– Мабуть, ні.

Я дістала мамину валізу з-під дошки, на якій вона лежала. Я помилялася. Там була легка сукня, шовкові панчохи, капці без задників, помада. А також чоловіча сорочка й краватка. Татові. Я заплакала.

Пані Рімене приклала руку до рота:

– Вона мала твердий намір повернутися додому.

Я подивилася на татову сорочку. Піднесла її до обличчя. Мама весь час мерзла. Такий літній одяг тут вона носити не могла. Вона берегла його, щоб повернутися до Литви в чистому!

Пані Рімене витягла шовкову сукню.

– Яка чудова. У неї ми твою маму й одягнемо!

Я зняла з мами пальто. Вона ходила в ньому, відколи нас депортували. Зсередини було видно сліди швів, десь стирчали нитки – ознаки зашитих за підкладку речей. Я зазирнула під неї. Там лишалося кілька папірців.

– Це документи на ваш будинок і власність у Каунасі, – сказала пані Рімене, оглянувши їх. – Бережи їх! Стануть у пригоді, коли повертатимешся додому.

Був там ще один маленький папірець. Я його розгорнула. То була адреса в Бібераху, що в Німеччині.

– Німеччина. Мабуть, там моя двоюрідна сестра.

– Може, тільки ти все ж на цю адресу не пиши, – застерегла пані Рімене. – Це може накликати на них біду.

Того вечора ми з Йонасом потягли лопати й льодоруби з-під барака НКВД.

– То має бути якесь місце, яке можна запам’ятати, – сказала я йому. – Бо ми мамине тіло теж повеземо на Батьківщину.

Ми пішли й знайшли горбочок над морем.

– Звідси гарний краєвид, – сказав Йонас. – Ми його запам’ятаємо.

Ми копали цілу ніч, рубали лід, робили якомога глибшу могилу. Під ранок на допомогу нам прийшли пані Рімене і пан, який накручував годинник. Навіть Яніна й лисий теж прийшли копати. Лід був дуже твердий, і могила вдалася порівняно неглибока.

Наступного ранку пані Рімене зняла з маминого пальця обручку.

– Бережи її. Поховаєш із мамою, коли додому її повернеш.

Ми винесли труну з юрти й поволі пішли снігом до пагорба. Ми з Йонасом тримали труну попереду, пані Рімене і пан із годинником – посередині, а лисий – позаду. Яніна йшла біля мене.

До нас долучилися люди. Я їх не знала. Вони молилися за маму.

Невдовзі за нами йшла довга процесія. Ми пройшли барак НКВД. На його ґанку Крецький розмовляв з охоронцями. Побачив нас і замовк. Я дивилася вперед і прямувала до холодної ями в землі.

82

Я намалювала мапу місця, де могила, фарбою з попелу за допомогою совиного пера. Без мами утворилася велика діра – як коли в роті немає переднього зуба. Вічна сірість табору стала на тон темнішою. Посеред полярної ночі єдине наше сонце сховалося за хмару.

– Ми б могли втопитися, – розмірковував лисий. – То було б просто, чи не так?

Ніхто не відповів.

– Дівчинко, що ж ти на мене уваги не звертаєш!

– Річ не в увазі. Чи ви не розумієте? Ми всі вже від вас втомилися! – сказала я.

Я так виснажилася. Розумово, фізично, емоційно, як же я втомилася.

– Ви все про смерть та про самогубство. Ви хіба не розумієте? Ми не зацікавлені в тому, щоб помирати! – сказала я.

– А от я зацікавлений! – не вгавав він.

– Може, ви не так померти хочете, – сказав Йонас, – як вважаєте, що на це заслужили?

Лисий подивився на Йонаса, потім на мене.

– Ви тільки про себе й думаєте. Якщо хочете вбити себе, то що ж вас тримає? – спитала я. Ми мовчки подивились одне на одного.

– Страх, – сказав він.

Через дві ночі після маминого похорону в повітрі почувся свист.