Олег Криштопа - Герої (не)війни

саме біля Пісків. А там усе йшло — за невеличкими винятками — майже за розкладом. Ми знали, що тоді-то, тоді-то почнеться обстріл. Якщо він не починався, ми вже дивувалися. А страх… Страх був іншої природи. Це була реакція на слово «медики». Коли на передовій когось ранило, бійці викликали медиків, тобто нас, по рації. І от ти сидиш під «Республікою Міст», чекаєш, а тут обстріли, шум, біганина часом, і ти дуже боїшся пропустити це слово «медики» по рації. Тому що інакше ти не встигнеш вчасно виїхати, втратиш дорогоцінний час. А другий найбільший страх — коли ти вже виїжджаєш безпосередньо на передову, ти боїшся з чимось не впоратися, боїшся не дати ради тому, на що натрапиш. Ну, а там, на передовій, коли ти туди доїхав, там страху вже немає.

На передову медики їздили в автомобілі «швидкої» — щоправда, так автівки, які доправляли поранених в лікарню, добровольці називали умовно. У перший рік війни «швидкими» на передовій слугувало все, що їхало і могло транспортувати бійця в мирні міста. В автомобілі зазвичай медиків було двоє: парамедик, який виконував роль санітара і в усьому допомагав більш кваліфікованому колезі, та лікар хоча б з мінімальною освітою, який і приймав рішення, що і як робити з пораненим. Але, посміхається Світлана, так усе було в теорії. На практиці траплялися випадки, коли саме їй — без освіти та якісних медичних знань — доводилося приймати рішення та брати на себе відповідальність.

— У мене були такі екіпажі, де моїм медиком був студент третього курсу, 20-річний юнак. І тоді я розуміла, що відповідальність насправді лежить на мені, бо на ту мить я вже мала певний досвід, а він був без досвіду, без практики роботи у критичних ситуаціях. Але все насправді закінчувалося добре. Ми не потрапляли в якісь такі серйозні ситуації. В інших ситуаціях, де були важкі поранення, поряд зі мною були медики, яким я довіряла.

— А коли у вас були найважчі дні? Пам’ятаєте?

Олена на хвильку замислюється. Вочевидь, згадує, хоча від часу її перебування на передовій минуло не так уже й багато, якийсь рік.

— Знаєте, минув час, і воно у мене якимось таким флером ностальгії покрилося. Я не можу згадати важкого, не можу згадати страшного, хоча були дні, коли ще наші стояли на шахті «Бутівка», і ми тоді виїжджали туди і забирали поранених з Пісків. І бували дні, коли було до п’яти виїздів на день, серед них один раз виїжджали і за «двохсотим». Це можна назвати формально важким днем. Хоча, мабуть, так, це було тяжко, — зітхає, пригадавши ті дні, дівчина.

— А що важче сприймали ви? Поранених чи тих, хто загинув?

— Знаєте, найважче чомусь сприймалися — може, тому, що не було оцієї повної, стовідсоткової мобілізації — поранення облич у молодих хлопців. Вони і самі дуже переживали через це. Але це якась така незрозуміла суміш. З одного боку, ти відчуваєш полегшення від того, що він виживе, що його зашиють, полікують. І твоє завдання — довезти його до шпиталю — вирішиться без особливих проблем. Але з іншого боку, їх дуже шкода, тому що вони дуже бояться, що будуть спотворені, будуть каліками, будуть нікому не потрібні.

Так, вивозячи поранених з передової та надаючи першу допомогу у стабілізаційному центрі, Олена провела на передовій три місяці. І саме в той час у столиці НАТО розпочало набір добровольців-парамедиків на курси поглибленого вивчення азів роботи на фронті. Олена вирішила й собі приєднатися до програми. Як з’ясувалося, єдиною умовою для цього була робота в Збройних Силах України за контрактом.

— Нам сказали: добре, ми вас беремо на цю програму, але ви мусите підписати контракт, бо ця програма розрахована лише на контрактних службовців ЗСУ. Я зідзвонилася зі своїми друзями, з якими познайомилася там, на передовій, бо ми всі дуже тісно спілкувалися. Вони підтвердили, що абсолютно готові взяли мене до себе, але потрібен був наказ зі штабу бригади. І от коли туди поїхала, я отримала на руки наказ: жінок на контракт не брати. Мене це страшенно обурило, я сфотографувала цей наказ, розмістила цю фотокопію у себе на сторінці Фейсбук, з цього все це закрутилося — і акції з фартушками і каструльками під Міноборони (там дівчата-військовослужбовці і добровольці протестували проти дискримінації жінок на війні), і розслідування цієї історії з боку МОУ. Наказ потім скасували, але взагалі можливість появи такого наказу — це якийсь абсолютно печерний рівень.

— Це в штабі бригади, у штабі сектору, у Міноборони. А на передовій — яке насправді ставлення до жінки там, де розриваються міни, де летять гранати?

— Наприклад, коли я вже поїхала в штаб дізнаватися, чи можу я піти на контракт, перед тим мене були абсолютно готові брати до себе ті бійці і командири, які стоять на передовій. Тому що ці люди знають, яка я в бойовій ситуації, їм абсолютно не шкодить те, що я — жінка. Правда, була трішки і поблажливість до жінок на передовій, вона мене, якщо чесно, дратувала. Коли ти — жінка, то туди тобі не можна, сюди не варто, там небезпечно. Я готова вибухати: чому небезпечно? Чому не можна? З якого дива я не така, як усі?

Утім, за свої права Олені на передовій боротися переважно не доводилося. Серед госпітальєрів — парамедиків-добровольців «Правого сектору», куди вона перейшла через місяць роботи в ПДМШ, — більшість були жінки, яких поважали і до яких дослухалися на передовій. Тож виборювати своє місце під сонцем Олені не довелося. Ставлення до прекрасної половини там було гідне.

— Ці бійці, які постійно опинялися в якихось гострих ситуаціях разом із жінками, вони вже на власному досвіді знали, що це такий самий боєць і що ці дівчата не будуть, навіть якщо їм по 19, 20 років, — а у нас були і такі — вони не будуть для себе просити жодних поблажок, плакати чи скаржитися.

— То жінка може бути на передовій?

Здається, це питання, точніше власне його постановка, не дуже подобається Олені.

— Жінка має право, — вона робить наголос на слові «право», — має право бути там, де вона вважає за потрібне. У нас, хвалити бога, цивілізація досягла вже того рівня, де немає того розподілу за фізичними даними, що жінка не може піти на мамонта. А в усіх інших ситуаціях у нас є вибір — і в чоловіка, і в жінки — і право йти туди, де він чи вона себе бачить.

— Ну, а самим чоловікам наскільки комфортне постійне перебування жінки на війні? Не тоді, коли вона приїхала-поїхала, а коли постійно поруч як повноцінна одиниця? Немає комплексів та стереотипів?

— З мого досвіду спілкування з чоловіками і з того, що я побачила на фронті, можу сказати, що їм легше і вони краще сприймають тих жінок, які приїхали до них — привезли там волонтерську допомогу, ліки, їжу — і через день-два поїхали. Саме таку роль жінки на фронті вони готові терпіти і сприймати. Вони тисячу разів можуть казати, що їм важко без жінок, але, коли ти приїжджаєш, вони одразу говорять: «Ми вас сюди не кликали. Ми раді, що ви приїхали, але ви можете залишатися там, удома». Тобто це таке собі незрозуміле лицарство, воно все-таки бере гору. Їм, мабуть, важче сприймати, що на передовій є жінка. Бо для них це значить, що вони чогось не доробили. А значить, вони