Олег Криштопа - Герої (не)війни

по два одне над одним, я запитала, чого найбільше тут бракує бійцям. «Батя», хвилинку подумавши, пересмикнув плечима:

— Жінок. А так усе є.

— Так, значить, жінка на передовій все-таки мусить бути? — уточнила я, зважаючи на дискусію, яка вже давно точиться між прихильниками та противниками жінок на війні.

— Якщо в них є бажання, вони повинні тут бути. З ними легше. Подивишся на жінку — і вже легше на душі стає, — такі прості та неспростовні аргументи за присутність на фронті жінок я, певне, чула вперше.

— Що мужчини, що жінки — однакові, — продовжував роздуми вголос «Батя». — Нє, — тут же не погоджувався сам із собою. — Жінки — крепші.

— Нервово? — уточнюю я.

— Ну да. І фізично теж. Мужчини тільки з виду здорові, — іронічно посміхається «Батя».

Він має право так говорити, бо на фронті чоловік десятий місяць. І не просто на фронті, а на передовому його краї. І встиг тут побачити всілякого…

Я тепло прощаюся зі Світланою. Але коли підходжу до автівки, згадую, що не уточнила у неї одну деталь. І, щоб не повертатися назад, перекрикуючи шум машин, запитую у жінки на відстані кілька десятків метрів:

— А ви з’ясували за ці місяці, що найважливіше на передовій для чоловіка?

Вона чує мене і, ані на хвилину не замислюючись, кричить у відповідь:

— Найважливіше — підтримка. І вона у більшості випадків залежить від жінок. Коли жінка підтримує чоловіків або чоловіка, то це велику роль відіграє. І для них це, повірте, дуже важливо.

Я — вірю. Бо сама не раз бачила, як чоловіки плакали, коли згадували рідню. А найперше — дружин та дітей, чиєю любов’ю, підтримкою та вірою у краще вони тут живуть…

  А там страху вже немає…

— Із загостренням подій до кінця літа 2014-го я вже розуміла, як багато хто, більшість із мого оточення, що ця війна не обійдеться без нас. Тобто ми якось маємо брати в ній участь. Спочатку я була волонтером. Пішли друзі на війну, когось мобілізували, хтось пішов добровольцем. Я намагалася допомагати їм.

З Оленою Шарговською — невисокою на зріст темноволосою, із модною та зручною зачіскою «каре» дівчиною з карими, майже чорними очима, акуратними рисами обличчя і мініатюрними руками — я зустрілася біля Українського інституту національної пам’яті, де вона наразі працює. Ми присіли на найближчу лаву, де ніхто не заважав мені слухати історію її походу на війну.

— Коли почалася війна, я взялася за волонтерство, — зручніше, наскільки це можливо, вмостившись на лаві, розпочинає свою розповідь Олена. — Спершу я сама шила балаклави, потім організувала кілька десятків дівчат. Ми закуповували тканину, шили з неї різні речі, пекли коржики. На той момент мені здалося, що це дуже мало. Потім, уже на війні, я зрозуміла, що це теж дуже важливо. Але тоді в тилу я бідкалася, що організовувати покупку тих самих тепловізорів, діставати на передову автотранспорт або щось не менш серйозне я не можу. А значить, найбільше, що я можу, — брати у цій війні безпосередню участь.

Про свої думки та своє розуміння того, що насправді потрібно на війні, Олена розповідає з легкою посмішкою. Уже зараз, у тилу, вона усвідомила, що будь-яка її тодішня робота давала немалий результат — і пошиття балаклав, і випікання солодощів, і збирання гуманітарної допомоги. Але на ту мить Олена понад усе хотіла потрапити на передову.

— Найперше, що я просила у своїх мобілізованих друзів, — візьміть мене до себе. У вас тільки формується батальйон, вам, мабуть, потрібні — на той момент я була на це готова — кухарі. Я вмію готувати, я люблю готувати. Але мені сказали, що у Збройних Силах все має бути підтверджене дипломом. Тобто якщо ти йдеш в армію кухарем, у тебе має бути відповідна категорія. Парамедиком, санітаром — так само. А у мене на той час таких документів не було.

Але відсутність потрібної документації не зупинила дівчину. Вона вирішила постукати в інші двері — піти на фронт санітаром первинної ланки допомоги. Через неймовірний збіг обставин Перший добровольчий мобільний шпиталь у той час якраз набирав добровольців для навчання на курсах парамедиків. Із подругою — тезкою — Олена заповнила відповідні документи. І за кілька тижнів уже опановувала навички нового фаху.

— Парамедик — це така спеціальність, яка вимагає виконання дуже простих правил. Єдине що — їх потрібно завчити. Звісно, це відпрацьовується з практикою. Власне, це ті найпростіші дії, те, що треба робити, коли людина поранена, коли в неї критична кровотеча, інші стани, які загрожують життю. Нас цього добре вчили.

Олена наголошує на слові «добре». А я, дивлячись на неї, не сумніваюся, що все, чого вчили дівчат на курсах, Олена завчила від а до я. Бо вона саме з того типу людей, у яких якщо школа — то обов’язково із золотою чи срібною медаллю, інститут — із червоним дипломом, робота — з відзнаками та подяками.

Відучившись у лютому на курсах, уже на початку березня дівчата поїхали на фронт. Олена потрапила на так званий «Равлик» — стабілізаційний центр між передовою та містом Красноармійськ — за 40 кілометрів від передової, куди привозили поранених бійців.

— І там, у цьому стабілізаційному центрі, їм потрібно було надати першу допомогу, щоб людина не вмерла от просто зараз. Або зупинити кровотечу, або вивільнити дихальні шляхи, щоб потім можна було машиною, яка може туди проїхати (а найчастіше це не «швидка», а переобладнаний джип під перевезення пораненого), доправити цього пораненого у лікарню. Щоб він міг оці 40 хвилин, годину до шпиталю відносно спокійно доїхати, без загрози для його життя.

— А ви пам’ятаєте свого першого пораненого? Де це було, його ім’я? — уточнюю я в Олени.

— Я пам’ятаю ситуацію, коли ми вже з моєю посестрою відвозили його до шпиталю, — звівши очі в небо, згадує дівчина. — Тобто це був уже другий етап медичної допомоги — перевезення пораненого у шпиталь — після стабілізації його у пункті первинної допомоги. Я не пам’ятаю, як його звали. Але я пам’ятаю поранення. І дуже добре пам’ятаю, як ми обоє нервувалися, хоча вона мала за плечима медичний технікум, але це і для неї, і для мене була перша людина, за яку ми вдвох відповідали. Це було легке поранення в руку, — посміхнувшись своїм спогадам і, вочевидь, тодішнім страхам, продовжує Олена, — але все одно ми як по написаному виконували найперші дії, які були необхідні, виміряли йому весь час пульс, весь час балакали з ним, щоб він не знепритомнів. Зрештою, перед цим у нього могла бути значна крововтрата. У нього могла бути контузія, про яку ми не знали. Ми довезли його благополучно до лікарні, але ці півгодини здалися дуже-дуже довгими.

Після стабілізаційного центру була важка, виснажлива та напружена робота на передовій. Чергувала Олена, як і решта медиків, у районі «Республіки Міст» — опорного пункту у кілометрі від Пісків — тоді, у березні—травні 2015-го, однієї з найгарячіших точок на карті Донбасу. Тоді там рідко чули тишу — якщо не працювала артилерія, то Піски, «Республіку Міст» та шахту Бутівка, яка була не­подалік, накривали мінометами та стрілецькою зброєю. Страху, згадує Олена, у неї не було. Принаймні як реакції на обстріли. Бо з часом вона практично призвичаїлася до режиму ведення вогню з боку противника. Боялася дівчина іншого.

— Якщо брати саме передову, то більшість часу я провела