Колектив авторів - Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство

населення дніпро-донецької області, носіїв азово-дніпровської культури та культури ямково-гребінцевої кераміки.

Поява виробничих галузей господарства у давнього населення змінювала характер його праці. Вона ставала регулярнішою та більш розміреною, що було зумовлено сезонними господарчими циклами, що ґрунтувалися на розведенні культурних рослин та свійських тварин.

Розподіл праці серед мешканців громади за доби неоліту мав статево-віковий характер у населення як із виробничим, так і з привласнюючим господарством. У землеробстві на чоловіків припадали найбільш працемісткі роботи: розчищення поля, підготування ґрунту до посіву. З цією метою створювалися робочі групи з членів общини, іноді з запрошенням сусідів-родичів. На ранніх етапах розвитку скотарства велику роль відігравала праця жінок, особливо при розведенні свиней. Але пізніше, із зростанням стада, догляд за тваринами ставав справою чоловіків та юнаків.

Мисливство та рибальство також були чоловічими заняттями, збиральництвом займалися жінки. Вони готували їжу, збирали хмиз, носили воду, доглядали маленьких дітей. Саме жінки, за етнографічними даними, у більшості випадків ліпили глиняний посуд. У суспільствах із привласнюючою економікою жіноче збиральництво іноді давало більшість продуктів харчування. Однак мисливство було важливим фактором соціальних зв’язків і вимагало організованих форм праці, що надавало великого значення діяльності чоловіків в об’єднаному трудовому колективі. Важливою була й солідарність чоловіків-родичів у захисті своєї громади. Вони також займалися виробництвом основних знарядь праці.

Спеціалізації у ремісників за доби неоліту не існувало, але, без сумніву, були майстри, що перевершували інших, насамперед у виробництві знарядь праці з каменю. Однак при цьому вони продовжували займатися і повсякденними справами, пов’язаними з забезпеченням сім’ї та громади продуктами харчування.

Крім внутрігромадського розподілу праці етнологи фіксують міжгромадський, чия роль за доби неоліту зросла з осілістю населення. Остання обмежувала доступ до різного роду ресурсів, передусім до виходів кременю та обсидіану. Крім того, зростання виробничої праці давало інколи надлишковий продукт, який використовувався для обміну. Останній був викликаний не стільки нестачею чого-небудь у колективі, скільки нерівномірністю, браком синхронності у появі як нестачі, так і надлишку у всій сукупності громад. Обмін правив компенсуючим механізмом, що надавав більшої вірогідності виживанню сукупності громад що приймали у ньому участь, і тим самим для кожної з них окремо[88].

Загалом, міжобщинний обмін сприяв регулюванню та зміцненню соціальних зв’язків у рамках родинних груп населення, а також з інокультурними сусідами. Для обміну в основному призначалися реальні цінності: сіль, тканини, кремнева сировина та вироби, рідше — посуд. Існував обмін корисними знаннями, міфами та обрядами.

Розвитку обміну сприяло отримання надлишкового продукту, тобто тієї частини їжі та речей, яка не була життєво необхідною й могла вільно відчужуватися. Це ставало можливим при переході до виробничої економіки або у розвинених мисливців та рибалок. Надлишковий продукт здебільшого використовувався для обміну, даріння, шлюбного викупу, релігійних церемоній, їжі для свят і сприяв зміцненню соціальних зв’язків. Його можна було також запасати.

З розвитком скотарства для шлюбного викупу, дарів та жертвоприношень слугували свійські тварини, що було найбільш притаманне азово-дніпровському населенню з розвинутим скотарським господарством: на жертовних площадках його могильників знаходять кістки свійських тварин.

Престижно соціальні відносини отримали назву престижної економіки, яка зросла з життєзабезпечуючої, коли зростання виробничих сил уможливило отримання надлишків продукції. Функції престижної економіки були різними: від взаємодопомоги до підвищення довершеності шлюбних зв’язків та встановлення соціальних градацій як по горизонталі, так і по вертикалі. Звичайно, престижна економіка діяла усередині етнічних спільностей, протиставляючи їх іноетнічним сусідам та налагоджуючи особливі зв’язки між громадами. В. О. Шнірельман підкреслював, що худоба найбільш зручна з точки зору укріплення соціально-престижних зв’язків легкістю свого транспортування, відчуження та здатністю до розмноження[89].

Дослідники вважають, що перехід до виробничого господарства змінив відносини власності. Відбулася її диференціація на створену власного працею та колективну, до якої насамперед відносилася земля, що її отримували від предків та передавали нащадкам. Природні угіддя та оброблювана земля належали звичайно роду. Його дорослі члени у землеробському суспільстві мали право володіти окремими ділянками, проте успадковувалося лише право володіння, яке належало членам сім’ї. Необроблювана земля перебувала у колективному користуванні.

Власність, створена особистою працею, включала її знаряддя, худобу, продукти землеробства. Її можна було відчужувати та використовувати для обміну. Землеробська продукція, вирощена сім’єю, за етнографічними даними, споживалася усередині господарства. Для суспільних потреб існували окремі поля, що їх обробляли колективно. Свійська худоба з самого початку доместикації була власністю окремих людей, і родова група в основному контролювала лише наслідування останньої, намагаючись залишити тварин у рамках родинного кола. На ранній стадії родичі допомагали один одному живністю та продуктами тваринництва, існувало обмежене споживання м’яса, здебільшого під час колективних церемоній. Накопичення худоби здійснювалося переважно для потреб престижної економіки.

Здобич мисливців та рибалок у населення як з привласнюючим, так і з виробничим господарством розподілялась між членами громад.

Глава 3

Суспільний устрій

Вивчення суспільного устрою неолітичного населення України є досить складною проблемою, що пов’язано передусім з обмеженістю джерел. Практично бракує повноцінних даних про неолітичні поселення, їхню величину, планіграфію, а також чисельність, розміри та форму жител. Важливу інформацію звичайно надають матеріали могильників, відомі лише для дніпро-донецького та маріупольського населення. Складність проблеми зумовлена також нерівномірністю економічного розвитку неолітичних мешканців України, що виключає одноманітність їхньої соціальної організації.

В цілому рівень розвитку продуктивних сил за доби неоліту не давав можливості невеликим групам людей існувати автономно від суспільства протягом тривалого часу. Періодично виникали господарські та демографічні кризи, що змушували людину шукати вихід з них в організації широкої соціальної сітки. Зросла осілість, і поряд із цим постала проблема успадкування власності, передусім права на володіння землею в суспільствах із розвинутим землеробством. Тому чоловіки починали підшукувати собі дружин не у відокремлених громадах, як це було раніше, а у найближчому сусідстві чи навіть у самій громаді, що посилювало ізоляцію громад та їхню внутрішню консолідацію. Так, на кордонах контактів населення різних культурно-історичних спільностей, основою господарства яких були мисливство та рибальство (або мисливство та скотарство), виявлено пам’ятки з синкретичною матеріальною культурою. Наприклад, є поселення, в керамічних комплексах яких поєднано риси азово-дніпровських та києво-черкаських традицій або сурських та нижньодонських. Здебільшого такі поселення фіксують, ймовірно, існування громад із представників двох культурних груп, у тому числі і такі, що складалися внаслідок змішаних шлюбів. Зовсім інша картина простежується по матеріалах пам’яток контактних зон з носіями культур лінійно-стрічкової та мальованої кераміки, у господарстві яких значну роль відігравало землеробство. На цих поселеннях знайдено лише поодинокі інокультурні предмети, бракує даних про тісні зв’язки з оточуючими інокультурними мешканцями, насамперед мисливцями та рибалками.

Звуження соціальних зв’язків за періоду