Томас Мор - Утопія; Місто Сонця

Вони відкидають Птолемеєві й Коперникові ексцентрики і епіцикли[290]. Доводять, що існує лише одне небо[291], що планети самі рухаються й піднімаються, коли наближаються до Сонця й вступають з ним у сполучення; з тої причини вони повільніше рухаються уперед по великому колу в напрямку загального руху, а коли підходять до Сонця, то дещо збочують, щоб прийняти від нього світло. Далі, вже ближче до землі, вони рухаються коротшою дорогою і значно швидше[292]. Коли вони пересуваються із такою ж швидкістю, як і нерухомі зірки, то їх називають стаціонарними, а коли швидше — ретроградними, як звичайно іменують їх астрономи, коли повільніше — то такими, що йдуть прямо до великого світла, яке вони одержують і до якого піднімаються і т. д. Бо з квадратур і в протистояннях планети знижуються, щоб від цього світла не віддалятись. Тільки Місяць навіть у протистоянні, тим паче в сполученні[293], піднімається вгору, тому що перебуває нижче від Сонця. Через це й здається, що всі небесні світила, хоч і рухаються із сходу на захід, пересуваються у зворотному напрямку, бо все зоряне небо обертається протягом двадцяти чотирьох годин, а вони повільніше, через що відстають на своєму шляху. Саме тому, що небо їх обганяє, складається враження, начебто вони рухаються зворотно. Зате ніколи не видно, щоб Місяць, який є найближче до нас, перебуваючи чи в протистоянні, чи в сполученні, рухався назад. Але й він тільки незначно посувається вперед тоді, коли повністю освітлений згори або знизу. Річ у тім, що перше небо[294] настільки швидше рухається порівняно з Місяцем, що в своєму русі обганяє його на тринадцять градусів[295], на які Місяць відстає. Отже, Місяць не рухається назад, а лише сповільнює або прискорює рух уперед або назад. Звідси, ясна річ, випливає, що епіцикли й ексцентрики не здатні пояснити, чому планети рухаються то вгору, то вниз, то назад і чому сповільнюють свій рух. Солярії доводять, що мандрівні зорі[296] в певних частинах всесвіту вступають у співдружність з небесними явищами. З цієї причини вони затримуються там довше. Звідси й виникає твердження, що вони піднімаються до абсиди. А довше перебування Сонця в північній смузі, ніж у південній, вони пояснюють фізичними причинами, зокрема тим, що Сонце піднімається, щоб дужче нагрівати землю там, де випало їй одержати більше сили в той час, коли воно скерувалося спершу на південь, як тільки виникло разом із світом. Через те, всупереч новішим поглядам, вони погоджуються з халдеями[297] і стародавніми євреями в тому, що світ виник тоді, коли у нас буває осінь, а на південній півкулі весна. Отже, Сонце, піднімаючись, щоб надолужити втрачене, більше днів перебуває на півночі, ніж на півдні[298], і видно, що воно сходить на шлях ексцентрика. Разом з тим солярії не мають твердої певності, чи Сонце є центром нашого світу, чи немає ще інших центральних планет і чи навколо них не обертаються інші Місяці так само, як обертається Місяць навколо нашої Землі. Але вони, не заспокоюючись, наполегливо намагаються дійти до істини.

Про фізику

Солярії дотримуються погляду, що є дві першооснови всіх земних речей, а саме: Сонце як батько, і Земля як мати. Повітря вони вважають нечистою частиною неба, а весь вогонь, на їхню думку, походить від сонця. Море є ніщо інше, як піт землі або випари розпеченого й розплавленого її нутра, являючи собою сполучну ланку між повітрям і землею, таку, як кров між тілом і духом у живих істот. Світ, твердять вони,— це величезне живе створіння. Ми живемо в його череві, як черв’яки живуть у наших нутрощах. Тим-то ми залежимо не від провидіння зірок, Сонця й Землі, а від божого провидіння, адже по відношенню до небесних тіл, які прагнуть лише збільшення своєї величини, ми виникли і живемо випадково, а по відношенню до бога, знаряддям якого вони є, ми були обмірковано створені провидінням і призначені для великої мети. Отже, своїм існуванням ми зобов’язані лише богу як батькові, і повинні пам’ятати, що йому все підвладне.

Вони твердо вірять у безсмертя душі; вона, на їхній погляд, після смерті приєднується до гурту добрих або злих ангелів, залежно від того, до кого уподібнилась своїми вчинками за життя на цьому світі. Все-бо, що існує, тягнеться до чогось схожого.

Їхні погляди про місця покарання й нагороди в потойбічному житті майже збігаються з нашими. Вони не певні, чи існують інші світи поза межами нашого, але вважають безглуздим твердження, що поза ним нічого немає, хоча й не відкидають можливості небуття взагалі. Однак бог для них як безконечне буття і небуття — поняття несумісні.

Про метафізику

Визнають дві метафізичні першооснови: існуюче, тобто бога Всевишнього, і небуття, тобто відсутність існування чого-небудь, а також умову, без якої ніщо в природі не існує. Далі, схильність до небуття породжує зло й гріх; значить, гріх є наслідком причини недостатньої, а не дієздатної. Під недостатньою причиною розуміють брак сили, або мудрості, або волі. Саме в браку волі полягає суть гріха, бо хто знає, що таке добро й може творити добро, повинен також хотіти це робити, адже воля випливає з мудрості й сили, а не навпаки.

Викликає подив те, що солярії вшановують бога в трійці, доводячи, що бог є найвища сила, від якої походить найвища мудрість, яка також є богом, а від них двох, у свою чергу, походить любов, котра заодно є і силою, і мудрістю. Бо похідне обов’язково зберігає природу того, від чого походить. Разом з тим вони не вміють розрізнити поіменно осіб трійці, як це властиво християнській вірі, бо не знають, що таке одкровення. Але вони знають, що в богові закладене походження трійці та відношення її самої до себе, між собою і поза собою.

Отже, все, що існує, за їхніми словами, метафізично складається, з одного боку, з сили, мудрості