Анна Стоун - Леді Вольфрам , Анна Стоун

Поки дівчина щось писала, Альбрехт вирушив на пошуки їжі. Тварин, мабуть, у цьому лісі не водилося. Принаймні він їх не знайшов. Принесені ним ягоди та гриби Рада їсти не стала. Вони їй не сподобалися.

Коли температура повітря спала, вони знову вирушили в дорогу. Непомітно підкрався вечір, пішов дощ. Двом мандрівникам довелося шукати укриття. У лісі вони знайшли покинуту землянку. Тут можна було перечекати негоду. В обох до ночі вже бурчало в животах. Сонна, стомлена Рада притулилася спиною до стіни і тихо почала співати пісеньку українською мовою. Почувши знайомі слова, Альбрехт обернувся і прислухався.

А зорі, а зорі по синьому морі

А місяць з-за хмар виглядав.

Я рвалась від тебе до хати.

А ти все мене не пускав.[1]

Дівчина навіть не помітила, як хлопець підійшов та сів недалеко, прислухавшись. Цю пісню вона почула кілька місяців тому. І чомусь вона засіла у її голові. Дівчина підняла втомлені очі. У животі знову забурчало, і настрій остаточно впав. Їй ні з ким не хотілося розмовляти.

- Ти не казала, що вмієш співати. – тихо промовив Альбрехт.

– А ти й не питав... – відповіла Рада, опустивши голову. – Там їжі не лишилося?

Альбрехт похитав головою. Прикусивши губу, Рада знову дістала свій зошит і почала в ній щось писати. Її рука вивела лише два коряві рядки:

Крізь сльози мені важко сміятися.

Я знаю треба нам прощатися.

Рада полежала на землі кілька хвилин, а потім встала. Насупившись, вона ображено подивилася на Альбрехта.

– Чого ти сидиш? Хіба я якась селянка, щоби спати на холодній землі? Я Леді Вольфрам! Я хочу нормальних умов!

Альбрехт глянув на неї, не промовивши жодного слова. Дівчину це тільки розлютило.

- Ти не хочеш мене слухати?! Та як ти смієш мене ігнорувати! Я Вольфрам, а ти – звичайний селянин!

Альбрехт знав, де його місце, тож він не відреагував так, як того хотіла дівчина.

- Що ти від мене хочеш? Тобі що, мало, що я складаю тобі компанію?

- Це ти складаєш?! Та тобі випала честь супроводжувати леді старовинного роду! - склала руки Рада.

- Скажи, ти завжди така, чи тільки зі мною? Що я тобі зробив, що ти дістаєш мене своїми докорами? Я ж не жену тебе, купив тобі коня та ділюся їжею. Весь час вислуховую, яка ти хороша, а я поганий! Мені неприємно! Я просто прошу нормального ставлення до себе! – Альбрехт на мить замовк, змірявши її поглядом. - Так, може, ти знатного роду, а я звичайний хлопець. Я ніколи не задирав носа, я знаю, хто я! Але якби я був вище статусом, я все одно залишився б собою! Твоя гордість тебе погубить!

Рада сиділа і слухала його довгий монолог. Більше вона не перебивала його. Відкривши зошит, дівчина написала там олівцем ще кілька рядків:

Попри все пішов від мене.

Мій тепер не бачиш біль.

Ніч. Для чого ті страждання?

Сльози, мила, ти облиш.

Відклавши зошит, Рада підвела очі на Альбрехта.

- Я не хотіла тебе образити! Просто мені дуже важко…

– Наче мені легко! Леді Вольфрам, тут всі в рівних умовах! - відповів Альбрехт, серйозно подивившись на неї.

Рада посміхнулася. Він називав її не справжнім ім'ям, а прізвиськом, яке вона собі придумала. Дівчина побажала, щоб усі знали її тільки під таким ім'ям. За той час, що Рада була без їжі, їй здалося, що вона сильно схудла.

 Муркочучи чергову пісеньку, дівчина дивилася, як іде дощ. Раптом у її голову прийшла чудова ідея. Від цієї думки в неї спалахнули очі.

 – Я вигадала, як нам роздобути грошей! Я співатиму на вулицях!

Альбрехт скептично подивився на неї.

- І що, твоя гордість дозволить?

– Дозволить! Таким чином ми не тільки роздобудемо грошей, а й люди запам'ятають мене! Може, за сотню років мене згадають, як дівчину, яка своїм божественним голосом привнесла в цей сірий час трохи фарб! – відповіла Рада.

- Звісно! – хмикнув Альбрехт. - І багато ти збираєшся так заробити?

Рада не стала відповідати. Вона вже була поглинута думками про незапланований концерт та славу.

Ця ніч була для неї найдовша. Дівчина довго вертілася, їй хотілося поговорити. Альбрехт починав злитися, йому дуже хотілося спати.

- У тебе колись закривається рот, Леді Вольфрам?! Я, на відміну від тебе, хочу хоч раз виспатися! – підвищив голос хлопець.

[1] Гурт Соколи "А зорі, а зорі"