Анна Стоун - Леді Вольфрам , Анна Стоун

На щастя, на їхньому шляху потрапила печера. Вона була невелика і мала лише один вхід. Почав кропити дощ. Щоб не намокнути, вони вирішили сховатися в ній. Далі дощ посилився.

Злий на весь світ Альбрехт сидів біля вогнища і перев'язував поранену ногу. Він ненавидів цю поїздку, Мерліна та всіх тих людей, які допомагають цьому магу.

Після нападу на болотах, Рада відчувала себе погано. Магією вона б впоралася за декілька хвилин. А ножем? Дівчина не мала сил. Вона сиділа поруч з багаттям і грілася. Навіщо вона продовжувала робити с себе інородку, коли це могло загрожувати її життю. Ну дізнався цей Альбрехт про її силу? І що?

– Наскільки світ був би кращим, якби не було магів! Вони як велика заноза у цьому світі! – процідив Альбрехт. - Нахабні, самовдоволені, думають, що їм дозволено все!

- Альбрехт, заспокойся! На нас напали не маги! – зауважила Рада.

- Яка різниця! Я не хочу вмирати! У мене, до речі, є наречена! – відповів Альбрехт.

Рада здивовано підняла брови.

– Була… – тихо додав Альбрехт, палицею поворушивши вугілля.

- Ви розлучилися?

- Ні, вона загинула разом з усіма! Якби це було в моїх силах, я прокляв би тих магів, які це зробили! – процідив крізь зуби хлопець.

Рада з розумінням подивилася на нього, але останні слова її засмутили.

- Чому ти думаєш, що всі маги такі погані?

- Я це знаю! – лаконічно відповів Альбрехт.

Дівчина ще щось хотіла спитати, але він це помітив і перебив її:

- Я втомився! Мені набридло те, що ти захищаєш магів! Певне, тобі вони нічого не зробили! А мені вони життя зламали! Тепер у мене нічого не залишилося від дому, тільки це кільце, і то я його віддам! - Альбрехт нервово дістав з-за пазухи кільце з хризолітом. – У нас їжі лишилось на день, грошей уже немає! Ти ж така розумна! Підкажи, що нам робити? Чи твої маги нам допоможуть?

Рада підібгала губи. Якби вона не була весь час із ним, то подумала б, що він п'яний. Дівчину розлютили його слова. Він майже образив її рід. Відійшовши від багаття, Рада мовчки підійшла до сідельної сумки, в яку поклала свій плащ. Розстеливши його, дівчина лягла і відвернулася. Вона не спала вже багато годин, і сон миттєво зморив її. Альбрехт ще якийсь час сидів біля вогнища і про щось думав, але потім теж вирішив піти спати.

Ця ніч була короткою. На відміну від Ради, Альбрехт довго вертівся. Він не міг заснути, дрібні гілочки та камінці впивалися у спину. Його бісив той факт, що він повинен ночувати просто неба. Перевернувшись на спину, хлопець глянув угору на міріади зірок.

- Клара. – ледь чутно промовив він, прикривши на мить очі. – Де ж ти тепер? Чи щаслива з тим графом? Чи який там в нього титул… - повернувши голову, хлопець подивився у бік Ради. – Невже я заслуговував на таку долю?

Альбрехт намагався відкрито не показувати свого невдоволення. Він завжди був слухняним сином. Поважав та допомагав у всьому матері, як і просив покійний батько перед тим як пішов за ліками й загинув.

Він завжди мирився з долею, але не зараз. Зараз доля була несправедлива. Його кохана була одружена з іншим, друзі, сім’я загинули. Він же приречений на самотність та вічні мандри, поки смерть не змилується з нього.

На очі виступили сльози. Хлопець гірко заплакав, згадавши обличчя матері.

Альбрехту так хотілося опинитися в теплі, поряд із людиною, якій він потрібен. Але все складалося прямо протилежним чином. Він не показував своїх сліз, адже це нікому не потрібно.

Альбрехт згадав народну мудрість: нехай твої сльози бачать лише ті, хто зможе їх осушити. На цій сумній ноті він задрімав. Але повноцінний сон так і не прийшов. Невдовзі його розбудив стогін Ради. Альбрехт скочив на ноги.

Дівчина вся горіла, їй знову було погано. Очевидно, хвороба повернулася. Розплющивши очі, Рада подивилася на нього, а потім дуже тихо прошепотіла:

- Мене наврочили! Я ніколи не хворіла!

- Мовчи! Тобі зараз не можна говорити! - перебив її Альбрехт.

Він уже забув їхню нічну сварку і знову порався над ліками. Нахилившись, він доторкнувся губами до її гарячого чола. Знявши з себе плащ, хлопець віддав його дівчині.

Більше заснути йому не вдалося. Альбрехту довелося всю ніч сидіти біля Ради. Він побоювався, що їй стане гірше. Але як тільки розвиднілося, температура зникла, ніби її й не було.

Рада з Альбрехтом поснідали. Їжі залишалося ще на один раз. Через відсутність грошей вони ледве не посварилися. Вони їхали ще півдня на північ. Коли вся їжа закінчилася, сварки було вже не уникнути.

 Альбрехт знову вмовляв Раду продати родову книгу, а вона сердилася на нього і говорила те саме про кільце його матері. За дві години їзди через ліс Рада з Альбрехтом вирішили зробити привал.

Зстрибнувши на землю, дівчина обійшла свого коня і погладила його по гриві. Альбрехт почав знімати з Бадді сідло. Дівчина піднявши брову, подивилася на нього.

- Ти мені що, не допоможеш? Чи я маю сама це робити?

Закотивши очі, Альбрехт підійшов і почав розв'язувати ремені. За весь час їхньої подорожі він почував себе посильним. Кинувши погляд на хлопця, Рада підійшла до сідельної сумки. Вона виявилася абсолютно порожньою. Зрозумівши, що вся їжа закінчилася, дівчина ображено підібгала губи. Вони мали зупинитися на привал на кілька годин, щоб перечекати, поки сонце не перестане так палити. Сівши під деревом, Рада дістала з сумки вкладений в "Ала ін Рал" зошит і відкрила його на першій сторінці.