Блейк Крауч - Рекурсія, Блейк Крауч

отвір застеляє стіна диму, з неї з’являється солдат. Він переступає відкинуті вибухом двері та бере на мушку Баррі.

Той підіймає руки та повільно підводиться зі стільця. Нові солдати ввалюються до лабораторії.

На екрані термінала, де висвічується стан стимуляторів, блимає повідомлення: «ЗАФІКСОВАНО ВИКИД ДМТ».

Давай! Ну давай же!

Там, у капсулі, помирає Гелена, її мозок викидає залишки речовини, що перенесе її у спогад, якому тридцять з гаком років.

До Баррі наближається солдат, що першим вдерся до лабораторії. Він щось кричить йому, та через дзвін у вухах Баррі його не…

* * *

З носа йде кров, витоплюючи у снігу маленькі бордові дірочки.

Баррі роззирається. Зусібіч він оточений чи то соснами, чи то ялинами. Темні лапи прогнулися під снігом, якого тут насипало в останню заметіль.

Він переводить погляд на Гелену. Її волосся не таке, як тоді, коли вони востаннє бачилися в бункері в пустелі Сонора. Тепер руді пасма посріблені сивиною, довші та на потилиці стягнуті у хвіст. Її обличчя стало жорсткішим.

— Який сьогодні день? — питає Баррі.

— Шістнадцяте квітня дві тисячі дев’ятнадцятого року. Друга ювілейна дата часолінії, де я померла в капсулі DARPA.

На ногах у них снігоступи. Вони застигли на прогалині серед гірського схилу. За десять миль, на рівнині, видніється місто.

— Це Денвер, — пояснює Гелена. — Нашу лабораторію ми обладнали тут, щоб бути ближче до моїх батьків. — Вона дивиться на Баррі. — Ще нічого?

— У мене таке відчуття, ніби ще кілька секунд тому я був у нашому домі в Тусоні.

— Вибач, але тільки-но ти з одного сраного шістнадцятого квітня перебрався в інше сране шістнадцяте квітня.

— Як тебе розуміти?

— А так, що ми знов у прольоті.

Їхня перша зустріч у барі в Портленді. Повторна. Претензії на пророчий дар. Він закохався в неї ще швидше, ніж першого разу, бо, схоже, вона знала його краще, ніж він сам.

Наплив спогадів цього разу сильніший.

Майже болючий.

Баррі валиться у сніг: останні двадцять дев’ять років з Геленою таранять його мозок чередою спогадів.

До появи технологій, що уможливлювали побудову крісла, залишалося ще десять років, і весь цей нас вони вивчали часо-простір, природу матерії, багатовимірність всесвіту і квантову заплутаність.

Проштудіювали все, що змогли знайти про фізику часу, але цього замало. Вочевидь замало.

Потім вони досліджували методи повернення у спогад без використання капсули, шукаючи способу робити це швидше. Але без сенсорної депривації вони вмирали знову і знову — це все, чого їм вдалося досягнути.

А потім наринають спогади, що ледь не розчавили Баррі.

Він знову втратив матір.

Суперечки з Геленою через відсутність дітей — можна собі уявити, що вона відчувала, переживаючи це вдруге.

Секс, кохання — чудове кохання.

Миті захвату від думки, що вони єдині в цьому світі борються за його виживання.

Миті жаху — від цієї самої думки та усвідомлення свого фіаско.

І потім Баррі перетворюється на цілісну істоту. Стає тим Баррі, який пам’ятає про всі часолінії.

Він переводить погляд на Гелену. Та сидить на снігу біля нього і дивиться на місто внизу тим самим відстороненим поглядом, який з’явився в неї за останній рік, коли вона вже остаточно розуміла, що тільки диво може відвернути цей день.

Якщо порівнювати цю часолінію з попередньою, то зміни, що відбулися в Гелені, насторожують. Вона-нинішня — трохи погіршена версія попередньої ітерації, і це дуже помітно у хвилини спокою.

Менш терпляча.

Більш відсторонена.

У ній більше злості.

Та схильності до депресій.

Характер — твердіший.

Можна лише уявити, що вона відчувала, заново переживаючи стосунки з ним, досконально знаючи всі їхні сильні та слабкі сторони ще до того, як вони проявлялися.

Як вона взагалі не побоялася мати з ним справу? З його наївністю.

Мабуть, подеколи це було схоже на розмову з дитиною. Формально це той самий Баррі, що й п’ять хвилин тому, але з поправкою на нові спогади між Баррі тим і Баррі цим лежить бездонна прірва.

Лише тепер він став самим собою.

— Вибач, Гелено, — каже Баррі.

— За що?

— Тебе, мабуть, до сказу доводило, що треба проживати все наново.

Гелена ледь помітно всміхається.

— Ну, час від часу виникало бажання прибити тебе.

— Ти нудилась?

— Якби ж то!

Важке запитання зависає в повітрі.

— Не треба було робити це знову, — каже Баррі.

— Ти про що?

— Зі мною.

Вона дивиться на нього з болем.

— У сенсі, що ти більше не хочеш?

— Я не це мав на увазі. Зовсім не це.

— Ну, не хочеш, і добре.

— Я не «не хочу».

— То ти не проти, щоб ми знову були разом? — уточнює Гелена.

— Я кохаю тебе.

— Це не відповідь.

— Я хочу провести з тобою кожне з життів, — каже Баррі. — І я казав тобі це минулого тижня.

— Коли ти пам’ятаєш усі часолінії, то все інакше. Правда?

— Я з тобою, Гелено. У нас непочатий край роботи з фізикою часу. Ще стільки всього треба з’ясувати…

У кишені його «аляски» дзижчить телефон. Цей їхній спільний останній похід по улюблених місцях вдався на славу, але тепер їм треба їхати. Вертатися в цивілізацію. Побачити, як світ усе пригадує, і вшиватися чимскоріше, поки по їхні душі не прийшли військові, хоча Баррі має сумніви, що цього разу їх знайдуть так швидко. У цій часолінії вони живуть під чужими личинами.

Гелена дістає телефон, розблоковує екран і вигукує:

— Боже мій!

Із зусиллям зіп’явшись на ноги, вона, не скидаючи снігоступів, незграбно кидається бігти по протоптаній ними стежині у зворотному напрямку.

— Що ти робиш? — кричить їй навздогін Баррі.

— Нам треба їхати!

— Якісь проблеми?

— Я не чекатиму! — кричить вона у відповідь.

Баррі зривається за нею.

Чверть милі вниз крізь бір. У нього постійно дзижчить телефон — хтось шле есемески. Хоч і в масивному взутті, він добігає до машини менш ніж за п’ять хвилин, налітає на капот їхнього джипа, важко дихаючи й пітніючи в теплому одязі.

Гелена вже залазить за кермо. Баррі, не знявши снігоступів, плюхається на пасажирське сидіння. Гелена запускає двигун, і машина, пробуксовуючи на обмерзлому асфальті, вилітає з порожньої стоянки.

— Гелено, що за чорт?

— Дістань телефон.

Баррі видобуває з куртки свій смартфон.

Читає з екрана початок екстреного повідомлення

Екстрене повідомлення

ЗАГРОЗА ЯДЕРНИХ УДАРІВ ПО ОБ’ЄКТАХ,

РОЗТАШОВАНИХ У США. ВСІМ НЕГАЙНО

ДО СХОВКІВ. ЦЕ НЕ НАВЧАЛЬНА ТРИВОГА!

Дізнатися більше

— Нам слід було це передбачити, — каже Гелена. — Пригадуєш їхню заяву в ООН в останній часолінії?

— «Усі подальші спроби експлуатації крісла будуть розцінені як