Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

Чи не найшановніший американський письменник двадцятого століття Вільям Гесс[104] якось заявив під час інтерв’ю: «Слова — об’єкти найвищого рівня. Вони — усвідомлені речі».

Так і є. Чисті й трансцендентні, як і годиться будь-якій Ідеї, що відкидає тінь у темній платоновій печері наших відчуттів. З іншого боку, ними вириті ями облуди і двозначності. Слова зводять наші думки на безкінечні манівці самоомани, і той факт, що більшість нашого розумового життя ми проводимо в хоромах зі слів, вимурованих нашим мозком, говорить про те, що нам бракує об’єктивності, яка допомагає розгледіти справжній світ за всім жахливим його викривленням через мову. Для прикладу. Китайська піктограма на позначення чесності складається із двох компонентів[105]: чоловічка, котрий абсолютно буквально стоїть поруч із своїм словом. Гаразд. Але яке значення ховається в нашому старому слові «доброчесність»? Або «Вітчизна»? Або «поступ»? Чи «народовладдя»? Чи «краса»? Навіть у власній самоомані ми перетворюємося на богів.

Філософ/математик на ім’я Бертран Рассел, котрий жив і помер в одне століття із Ґессом, якось написав:[106] «Мова слугує не тільки для вираження думок, а й для уможливлення тих, які не змогли би існувати без неї». От вам і сутність творчого генія людства: це не залізобетонна цивілізація і не вибухова чи світляна зброя, що може покласти їй край, а слова, що запліднюють нові поняття, наче сперматозоїди, які атакують яйцеклітину. Ми можемо довго сперечатися, чи правда, що сіамська пара близнюків слово/поняття і є (була, буде) тим єдиним внеском роду людського в нуртовинні космосу. (Так, наше ДНК унікальне, але неповторне воно і в саламандри. Так, ми — творці артефактів, проте ми не єдиний вид у їхньому ряду, від бобрів і аж до мурах-архітекторів, чиї зубчасті вежі зараз видно по лівому борту. Так, ми тчемо полотно реальності із математичних мріянь, проте насправді арифметику вже вшито у світобудову. Пошкребіть яке-небудь коло, й одразу вигулькне ω. Помандруйте в нову сонячну систему, і формули Тіхо Браге[107] чекатимуть вас під чорним оксамитовим корзном часопростору. Але ж де тут під зовнішнім шаром біології, геометрії чи бездушного каменя заховано слово?) Ми навіть знайшли сліди іншого розумного життя: дирижаблики Юпітера-2[108], Лабіринто-будівничих, Сенешай-емпатів на Хевроні, паличників із Дуруліса, архітекторів Гробниць часу та й власне самого Ктиря. Всі вони лишили по собі таємниці та загадкові предмети, але не мову. Жодних слів.

Якось поет Джон Кітс у листі до свого товариша на прізвище Бейлі[109] записав такі рядки: «Маю певність лиш у двох речах: святості пристрастей Серця та істинній силі Уяви. Те, що уяві здається Красою, воістину має бути таким, незалежно від факту свого існування».

Китайський поет Джордж У, котрий наклав головою під час Останньої Японсько-китайської війни десь за три століття до Гіджри, збагнув це, пишучи свій комлог: «Поети — це повитухи реальності. Вони бачать не те, що існує, і не те, що може існувати, а те, що мусить статися». Трохи згодом на останньому диску, який він відправив своїй коханці перед смертю, У зауважив: «Слова — самотні набої в патронташі істини. А поети — її снайпери».

Тож, бачте, споконвіку було Слово. І Слово сталося тілом, основою людського всесвіту. І тільки поет здатен його розширювати, шукаючи доріжки навпростець до нової реальності, так само як рушій Гокінга робить підкопи під бар’єри Айнштайнового часопростору.

Бути поетом, усвідомив я, істинним поетом, означало стати Аватарою втіленого людства, прийняти мантію поета значило нести хрест Сина людського, страждати від мук народження Душматері Людства.

Бути істинним поетом значить стати Богом.

Усе це я намагався пояснити своїм друзям на Небесній Брамі. «Пі-пі, ка-ка, — промовляв до них я. — Срака, твоюмать, блядь, срати, блядь. Сука, пі-пі, сука, сцяти. Блядь!»

А вони похитували головами, посміхалися і йшли геть. Великих поетів рідко розуміють їхні сучасники.

Жовто-бурі хмари проливали на мене свій кислотний дощ. Я брів у болоті по пояс і чистив стоки міської каналізації від п’явичника. Старий Шлам загинув на другий рік нашого з ним знайомства, коли ми всі гарували на роботах із розширення Першого проспект-каналу до боліт Мідель-Зумпф. Нещасливий випадок. Спинався на слизову дюну по самітну сірчасту троянду, яку намагався порятувати від усе ближчої торкретувальної машини[110], аж раптом стався грязетрус. Невдовзі одружилася Кіті. Час від часу вона ще лярвувала для підробітку, але бачилися ми все рідше й рідше. Мине трохи часу, і після цунамі, що поглине Болотянськ, вона помре під час пологів. Я й далі писав поезії.

Ну, і як же це добре віршувати, можете поцікавитися ви, із куцим запасом у дев’ять правопівкульних слів?

Відповідь проста: я віршував без слів, які відіграють лише другорядну роль у поезії. А на першому місці — Істина. Я мав справу з Ding an sich[111], сутністю, що стоїть за тінню, сплітаючи могутні концепти, художні порівняння та зв’язки, ніби інженер із часів, що передували склу, пластику та хромалюмінію, і зводив хмарочос на остові з армованих сплавів.

Слова поволі верталися. Адже мозок має дивовижну властивість повторно навчатися і тренуватися. Немовбито все, що було втрачено у лівій півкулі, переховувалося деінде впродовж цього часу або ж просто повернулося запанувати над покинутими областями мозку, як піонери прерій, котрі повернулися на згарище після степової пожежі, полум’я якої зробило грунт іще родючішим. Якщо раніше просте слово, наприклад, «сіль», змушувало мене затинатися і хапати повітря ротом, а мій розум пірнав у вакуум, наче язик, що намацує порожнечу лунки, де колись у яснах ріс зуб, то зараз почали неквапом вертатися слова і фрази, як імена забутих товаришів по грі. Вдень я ішачив на слизових полях, а поночі сидів за щербатим столом і писав свої «Пісні» в шипучому вогнику лойового каганця. Якось Марк Твен розродився одною панібратською опінією: «Різниця між правильним словом і майже правильним словом така ж, як і між світлом та світляком»[112]. Це на свій лад фіглярство, але незавершене. За ті довгі місяці, впродовж яких народжувався зачин моїх «Пісень» на Небесній Брамі, я з’ясував, що різниця між реальним віднаходженням правильного слова і банальним прийняттям майже правильного не менша, ніж від удару блискавкою та її спостереженням із відстані.

Отже, мої «Пісні» з’явилися на світ і почали рости. Писані на тонюсіньких аркушах (продукт вторинної переробки волокна п’явичника, що тоннами йшли на туалетні потреби), видряпані дешевими фломастерами із конторського магазину, «Пісні» прибирали