Стів Маккартер - Едей Спенадей та Полум'я помсти, Стів Маккартер

Сильний удар. З мене вибило повітря. Гаддаре задзвеніла по бруківці. Вайолет устигла в останній момент щитом збити мене в повітрі, щоб мною не поласував наш спільний, але чомусь вороже налаштований, друг. Може, він злився на мене через відсічену лапу? Не було часу висловлювати напівхимерниці свою щиру вдячність. Я впала шкереберть. Підвелася і помчала на луксора. Де моя гаддаре? Я відставила руку вбік. На ходу нагнулася її підхопити і знову злетіла в повітря. Всадила шаблю по саму гарду в спину луксору, намагаючись пробити його серце. Тварюка сіпнулася так сильно, що мене знесло з його спини. Та, на щастя, я міцно тримала гаддаре, тому на цей раз зброю з рук не випустила.

По веселому обличчю Вайолет і її палаючим зловісними вогниками очам я зрозуміла, що наступний ворог вже дуже близько. Вона й не думала здаватися. Не виказувала навіть краплини страху перед звіром, з яким їй самій ніколи не впоратися. Так, вона може померти. Але зробить це із відкритими очима і посмішкою на вустах. Така любить заглядати в обличчя самій смерті. Не так багато воїнів здатні в такий спосіб прийняти свою долю. Але перевірити її намір загинути можна якось іншим разом. Я кинулася до Вайолет, вказуючи напрям руху. Вона, не довго думаючи, а, точніше, не роздумуючи зовсім, помчала за мною. Ми влетіли в провулок і на шаленій швидкості помчали ним.

- Попереду прірва! - крикнула я.

Навіщо? Кому від цього стало легше? Чого я взагалі вирішила, що нам потрібно тікати саме в той бік? Ш — Шукач! Чомусь я була певна, що саме перед прірвою наше спасіння і наш порятунок.

Оце так несподіванка! Високий мур! Трясця! Ніякої прірви! Нас від неї відділяє велетенська стіна! Вліво чи вправо? Часу думати не було.

По траєкторії бігу Вайолет я помітила, що вона більше схильна до повороту вліво. Припускаю, що мені то просто здалося. Так чи інакше, рішення прийняте.

Ми побігли по ще одному вузькому провулку вздовж мура. Обидва луксори уже увірвалися у провулок і ми чітко чули з яким звуком їх кігті скребуть каміння. Неприємний звук. Знаєте, чим від нього пахне? Смертю. Я дивилася вперед і бачила якісь дерев’яні ящики, чи щось подібне до них. За тієї ситуації якось не розгледіла. Але з них можна спробувати застрибнути на мур і потім уже… А, власне, що потім? Там видно буде. Не варто зараз про це думати. Потрібно вирішувати проблеми по мірі їх звалювання тобі на голову.

Напевно, не такий і поганий план. Застрибнути на ящики, видертися на мур. Прийняти подальше рішення. Що може піти не так? Та все, що завгодно! Наприклад, якщо за тобою женуться дві вбивчі тварюки з однією метою — з’їсти тебе на обід, то це можна вважати проблемою? Напевно, так. Ми ніяк не встигали дістатися до тієї купи сміття. Вайолет обернулася і однією рукою намагалася влучити зітканою стрілою зі своїх блідих крапель у слабке місце луксору. У його очі. Це доволі важко зробити в поточній ситуації напівобернувшись і одним оком дивлячись собі під ноги, аби не гепнутися під лапи звірям. Неможливо. Її щит теж не виграв нам і секундочки.

І тут я почула ревіння луксора. На секунду озирнулася, щоб побачити, як з одного з них вилітають дві яскраво синіх силових лінії, що наскрізь пробили монстра. Відьми! На жаль, інший луксор, не помітивши нового, куди небезпечнішого ворога, з великою швидкістю наближався до нас. Ну, ми з Вайолет уже знали, як потрібно діяти. Розлетілися в різні сторони. Я з гаддаре в руках, вона — з силовим мечем. Коротка пауза і спантеличений пролетівший повз нас луксор отримав кілька глибоких ран, перш ніж зрозумів, що сталося.

Ми кинулися тікати вперед знову, прямо на луксора, поки монстр розвертався в нашу сторону. Пірнувши під його лапами з обох боків, ми вже набирали швидкість. Я краєм ока побачила, як дві Відьми добивали першого луксора своїми мечами. Звір, навіть, не відбивався. Очевидно, вони скували його жахом. У такої, здавалося б, страшної і нездоланною тварюки, як велетень-луксор, насправді, нуль шансів вижити у бою зі справжньою Відьмою. Тим паче з такою сильною, як та, що з дивною зачіскою і синім волосся на бігу прострілювала голову ще живому знерухомленому страшному звіру, що вже лишила позаду, і мчала у наш бік.

Я бігла першою. Відштовхнулася від ящиків і застрибнула на мур. Внизу — прірва. Вайолет опинилася за сантиметр від мене.

Пам’ятаєте, я казала, що будемо приймати рішення, коли опинимося на мурі? Так ось. Ніхто ніякого рішення не приймав. Щоб мати хоч якийсь шанс вижити, ми стрибнули вниз і лапа луксора лише вітром нас обдала, зачепивши краєчок одягу.

Вайолет створила щит, на який ми обидві впали і провалили його. Потім ще один і ще один. Як це мені знайомо. Збивати дихання від удару кожен раз, як розбиваєшся об такий щит. І кожного разу тебе перекручує в повітрі, щоб ти не знала, чим же вдаришся наступного разу.  Щоб врешті-решт не розуміла, де верх, а де низ. Де світить сонце, а де на тебе чекає холодний камінь. Скільки щитів ми пробили, поки долетіли до низу? Я не рахувала. Гулі на моїй голові, синці і садна на тілі потім про це зможуть детально розповісти. Нарешті я відчула удар, після якого не провалилася нижче. Все, що я могла зробити — це підняти голову. Луксор стрибнув за нами! Дві силові лінії наздогнали його в найвищий точці польоту, це я бачила ще коли летіла донизу. Тупий звір. Так тобі і треба.

Мене почали тягти. Я ще не повністю прийшла до тями, але уже нишпорила в кишені. Я точно знала, що мені зараз потрібне.

Луксор впав зі страшенним і жахливим звуком десь зовсім поруч. Його кров бризнула в усі боки, аж обличчя довелося затулити рукою, і змахнути кров звіра рукавом з чола.

Я вже тримала в руках те, що шукала.

***

Дві Відьми почали створювати щити один нижче іншого, щоб швидше потрапити до прірви. Їх очі горіли вогнем, сині краплинки енергії вертілися круг зап’ясть, а чорні плащі розвивалися на вітру, поки вони висіли в повітрі.

Ревей ступила на кам’яне дно урвища. Вона разом із ще якоюсь Відьмою з її клану стояли зовсім поруч. Химерниця з зеленим волоссям скривила обличчя, розглядаючи картину, яку тепер бачила з кількох метрів. Дно урвища вже залило кров’ю. Вона дивилася, як обережніше стати так, щоб не забруднитися. Інша, із синім волоссям, підійшла до мого трупу. Опустилася на одне коліно. Очі її і досі горіли яскравим синім полум’ям. Вона повернула мою голову, щоб відчути пальцями пульс на шиї. Секунду просиділа в такому положенні. Потім підвелася.