Стюарт Тертон - Сім смертей Івлін Гардкасл

вечері розмовляв Деніел. Він худий чоловік, неначе створений для зневаги; темне масне волосся зачесане набік. Він саме такий сутулий і хитрий, яким я його запам'ятав; його погляд спочатку обмацав мої кишені, і лише тоді звернувся до мого обличчя. Дві ночі тому я цікавився, чи не може він бути майбутнім носієм, але якщо це так, то я повністю підкорений його гріхами, бо він уже трохи сп'янілий і залюбки пригощається з пляшки, з якої п’ють його приятелі. Мені цю пляшку ніколи не пропонують, тож і відмовлятися не доводиться. Едвард Денс вочевидь тримається далі від цього наброду, і я цьому радію. Вони дивна зграя; безумовно друзі, але змушені, наче троє чоловіків, яких викинуло на один острів. На щастя, їхня веселість вщухає в міру того, як ми віддаляємося від будинку, їхній сміх гасять вітер і дощ, а пляшка ховається в теплу кишеню разом зі змерзлою рукою, що її тримає.

— А ще на кого-небудь сьогодні вже дзявкав Ренвенкортів пудель? — питає єлейний Петтіґрю, з-за шарфа якого наразі вже видно лише двійко брехливих очей. — Як же його звати? — він клацає пальцями, намагаючись згадати.

— Чарльз Канінгем, — відсутнім голосом кажу я, майже не слухаючи його.

Я певний, що побачив когось, хто стежить за нами з-поміж дерев, далі вздовж нашої дороги. Щось промайнуло мигцем, і можна було б у цьому сумніватися, але цей спалах був кольору лакейської лівреї. Моя рука підіймається до горла й на мить я знову відчуваю лезо.

Здригнувшись, я мружусь, вдивляюсь у ті дерева, намагаюсь вичавити з очей Денса все, на що вони спроможні, але якщо там і був мій ворог, він уже пішов.

— Точно! Чарльз, трясця йому, Канінгем, — каже Петтіґрю.

— Він питав про вбивство Томаса Гардкасла? — питає Герінгтон, рішуче тримаючи обличчя проти вітру — до цього він, безсумнівно, звик на флоті. — Я чув, що він сьогодні відвідав Стенвіна, перехопив його рано вранці.

— Яке нахабство! — каже Петтіґрю. — А ви, Денсе, до вас він приходив рознюхувати?

— Наскільки я знаю, ні, — кажу я, досі дивлячись на ліс.

Ми проходимо близько того місця, де мені здалося, що я побачив лакея, але тепер я бачу, що та яскрава пляма — прибита до дерева червона ганчірка, що позначає шлях. Моя уява вже малює чудовиськ у лісі.

— А що хотів Канінгем? — питаю я, неохоче повертаючи свою увагу до супутників.

— То не він хотів, — каже Петтіґрю. — Він ставив питання від імені Ревенкорта. Схоже, старий жирний банкір зацікавився вбивством Томаса Гардкасла.

Це для мене несподіванка. Серед завдань, що я поставив Канінгему, коли був Ревенкортом, наказу розпитувати про вбивство Томаса Гардкасла не було. Що б там не робив Канінгем, він користується ім'ям Ревенкорта у своїх інтересах. Можливо, це частина того секрету, розголосу якого він так боявся, який досі ще не потрапив до конверта під стільцем у бібліотеці.

— Якого роду питання? — питаю я, вперше зацікавившись.

— Питав мене про другого вбивцю, якого Стенвін поранив шротом, а потім той утік, — каже Герінгтон, пригублюючи флягу. — Хотів знати, чи не було чуток про те, хто це був, чи немає опису.

— І що, були? — питаю я.

— Ніколи нічого не чув, — каже Герінгтон. — А якби й чув, то нічого б йому не сказав. Пішов від мене, спіймавши облизня.

— Втім, не дивно, що Сесіл дав таке завдання Канінгемові, — додає Саткліф, почісуючи бакенбарди. — Адже той приятелює з усіма прибиральницями та садівниками, які заробили в Блекгіті хоча б шилінг, і знає про цей маєток, певно, більше, ніж ми.

— Яким чином? — питаю я.

— Він жив тут, коли сталося те вбивство, — каже Саткліф, озираючись на мене через плече. — Тоді він, звісно, був лише хлопчиськом, трохи старший від Івлін, наскільки я пам'ятаю. Подейкували, що він Пітерів байстрюк. Гелена віддала його на виховання кухарці, або щось таке. Ніколи не розумів, кого вона цим карала.

Його голос задумливий, у виконанні цієї кудлатої безформної істоти це досить дивно.

— Гарненька та кухарка, втратила свого чоловіка на війні, — каже він. — Гардкасли сплатили за освіту хлопчика, навіть знайшли йому роботу в Ревенкорта, коли він виріс.

— Яке Ревенкортові діло до вбивства, що сталося дев'ятнадцять років тому? — питає Петтіґрю.

— Попередня розвідка, — відверто каже Герінгтон, обходячи купку кінського гною. — Ревенкорт, купуючи одну з Гардкаслів, хоче знати, що він отримає на додаток.

Їхня розмова швидко дрейфує до банальностей, але мої думки залишаються з Канінгемом. Минулого вечора він дав у руки Дербі записку з написом «усі вони», і сказав, що збирає гостей від імені майбутнього носія. З цього можна припустити, що я можу йому довіряти, але він вочевидь має у Блекгіті власні справи. Я знаю, що він незаконно народжений син Пітера Гардкасла, і що він ставить питання про вбивство свого брата по батькові. Десь поміж цими двома фактами є секрет, який він настільки відчайдушно намагається сховати, що дозволяє шантажувати себе цим.

Я стискаю зуби. Знайти б у цьому будинку хоч одну людину, яка є саме тою, ким видається!

Пройшовши повз бруковану доріжку, що веде до конюшні, ми рухаємося безкінечною дорогою до селища на південь, доки не доходимо до сторожки. Один за одним ми заходимо у вузький коридор, знімаємо та вішаємо верхній одяг, струшуємо з себе воду, скаржачись на погоду надворі.

— Сюди, хлопці! — каже голос з-за дверей, що ведуть праворуч.

Ідучи на голос, ми приходимо до освітленої полум'ям каміна похмурої вітальні, а біля вікна у кріслі сидить лорд Пітер Гардкасл. Він закинув ногу на ногу, на колінах лежить книжка. Він дещо старіший, ніж його портрет, але груди досі широкі, на вигляд здоровий. Темні брови зсунулися у формі літери V, вказуючи вістрям на довгий ніс і сумно вигнутий куточками донизу рот. Відчувається пошарпана примара краси, але джерело його блискучості вже майже висохло.

— Якого біса ми зустрічаємося аж тут? — бурчить Петтіґрю, опускаючись у крісло. — Адже ти маєш цілком хороший… — він махає рукою в напрямку Блекгіту. — Ну, ти маєш… щось схоже на будинок.

— Той клятий будинок є прокляттям родини ще відтоді, як я був хлопчиськом, — каже Пітер Гардкасл, наливаючи алкоголь у п'ять келихів. — Ноги моєї там не буде, хіба що не матиму іншого виходу.

— Можливо, тобі слід було подумати про це до того, як ти почав організовувати найнетактовнішу вечірку в історії, — каже Петтіґрю. — Невже ти дійсно маєш намір оголосити про заручення Івлін у річницю вбивства власного сина?

— Невже ти думаєш, що хоча б щось з цього придумав я? —