Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь

що розворушує й забирає за живе: як стоокий Аргус[170], дивиться з них кожне на людину. Всі великі люди, від Пушкіна до Суворова і Петра, благоговіли перед нашими прислів’ями. Повага до них виражена багатьма приказками: «Нема приказки без правди», або «Приказка повік жива». Відомо, що коли зумієш закінчити мову вдало дібраним прислів’ям, то сим поясниш її одразу народові, як би сама по собі не була вище вона над його поняття.

Ось звідси веде своє походження Крилов. Його байки аж ніяк не для дітей. Той помилиться грубо, хто назве його байкарем у такому смислі, в якому були байкарями Лафонтен, Дмитрієв, Хемніцер і, зрештою, Ізмайлов[171]. Його притчі — надбання народне і становлять книгу мудрості самого народу. Звірі у нього мислять і поводяться надто по-російському: в їхніх витівках між собою чутні витівки і обряди виконань усередині Росії. Крім вірної звіриної схожості, котра у нього до того сильна, що не тільки лисиця, ведмідь, вовк, а навіть сам горщик повертається як живий, вони показали в собі ще й російську природу. Навіть осел, котрий у нього до того визначився в характері своєму, що варто йому висунути тільки вуха з якої-небудь байки, як уже читач викрикує наперед: «Це осел Крилова!»[172] — навіть осел, незважаючи на свою приналежність до клімату інших земель, постав у нього росіянином. Кілька років учиняючи крадіжку по чужих городах, він загорівся раптом чинолюбством, захотів ордена і запишався страх, коли хазяїн повісив йому на шию дзвоник, не зміркувавши того, що тепер усяка крадіжка й капость його буде видна всім і притягне звідусіль побої на його боки. Словом, всюди у нього Русь і пахне Руссю. Всяка байка його має до того ж історичне походження. Попри свою неквапливість і, ймовірно, байдужість до подій сучасних, поет, однак, слідкував за всякою подією всередині держави: на все подавав свій голос, і в голосі цьому чулася розумна середина, примирливий третейський суд[173], котрим такий сильний російський ум, коли сягає своєї повної досконалості. Строго виваженим і твердим словом так одразу він і визначить діло, так і означить, у чому його істинна сутність. Коли деякі надто військові люди почали були вже стверджувати, що все в державах повинно бути засноване на одній військовій силі і в ній одній порятунок, а чиновники цивільні стали, своєю чергою, збиткуватися з усього, що тільки є військовим, через те тільки, що дехто звів військове діло до одних погончиків та петличок, він написав знаменитий спір гармат з вітрилами[174], в якому вводить обидві сторони в їхні законні межі сим прикметним чотиривіршем:

  Держава всякая сильна,

Когда устроены в ней мудро части:

Оружием — врагам она грозна,

А паруса — гражданские в ней власти.

Яка влучність визначення! Без гармат не захистишся, а без вітрил і зовсім не попливеш. Коли у декотрих доброзичливих, але недалекозорих начальників утвердилася була дивна думка, що слід стерегтися жвавих, розумних людей і обходити їх посадами через те єдино, що декотрі з них були колись пустунами й долучилися до безрозсудного діла, він написав не менш чудову байку «Дві бритви»[175] і в ній справедливо попрікав начальників, котрі

Людей с умом боятся

И держат при себе охотней дураков.

Особливо чутно, як він скрізь тримає сторону ума, як просить не зневажати розумним чоловіком, але вміти з ним поводитись. Це відобразилось у байці «Хор півчих»[176], яку завершив він словами: «Про мене, краще пий, та діло розумій!» Не тому він це сказав, щоб хотів похвалити пияцтво, але тому, що заболіла його душа, побачивши, як декотрі, набравши до себе замість майстрів діла людей бозна-яких, ще й хвастаються тим, говорячи, що хоч майстерності вони і не знають, та зате найвідміннішої поведінки. Він знав, що з розумним чоловіком все можна зробити і неважко навернути його до гарної поведінки, якщо зумієш розумно говорити з ним, але дурня важко зробити розумним, як не говори з ним. «У злодії — наче в морі, в дурнику — наче в прісному молоці», — каже наше прислів’я. Але й розумному робить він також пекучі зауваги, сильно попрікнувши його в байці «Стоячий ставок»[177] за те, що дав задрімати своїм здібностям, і строго дорікнувши у байці «Вигадник і Розбійник» за розпусне і зле їхнє спрямування. Взагалі його цікавили питання важливі. У книзі його всім є уроки, всім званням у державі, починаючи від глави, котрому говорить він:

Властитель хочет ли народы удержать?[178]

Держи бразды не вкруть, но мощною рукою, —

і до останнього трудівника, що працює у нижчих рядах державних, котрому вказує він на високу долю у вигляді бджоли, що не прагне відзнак за свою роботу:

Но сколь и тот почтен, кто, в низости сокрытый[179],

За все труды, за весь потерянный покой

Ни славою, ни почестьми не льстится

  И мыслью оживлен одной,

  Что к пользе общей он трудится.

Слова ці залишаться доказом вічним, якою благородною була душа самого Крилова. Жоден із поетів не зумів зробити своєї думки такою відчутною і висловлюватися так доступно всім, як Крилов. Поет і мудрець злилися в ньому воєдино. У нього мальовниче все, починаючи від зображення природи чарівної, грізної і навіть брудної, до передачі найменших відтінків розмови, що живо передають душевні якості. Все так сказано влучно, так знайдено вірно і так засвоєні міцно речі, що навіть і визначити не можна, в чому характер пера Крилова. У нього не спіймаєш його стилю. Предмет, наче не маючи словесної оболонки, виступає сам собою, натурою перед очима. Вірша його також не ухопиш. Ніяк не визначиш його властивостей: чи звучний він? чи легкий? чи важкий? Звучить він там, де предмет у нього звучить; рухається, де предмет рухається; міцнішає, де міцнішає думка; і стає раптом легким, де поступається легковажному базіканню дурня. Його мова покірлива і слухняна думці й літає як муха, то з’являючись раптом у довгому шестистопному вірші, то у швидкому одностопному; розрахованим числом складів видає вона відчутно саму невимовну її духовність. Варто згадати величне закінчення байки «Дві бочки»:

Великий человек лишь виден на делах,

  И думает