Тесс Геррітсен - Послухай мене, Тесс Геррітсен

подумки готуючи себе до того, що чекало всередині. Надворі повітря пахло вологою землею та хвоєю, але всередині буде все не так, геть інший запах. Який вона вже надто багато разів відчувала раніше.

— Як бачите, напад почався в кухні, — сказав детектив сержант Ґуд. Він перший з детективів прибув на місце, і його очі були підпухлі й запалені від безсонної ночі. У цій тихій сільській місцевості розслідування вбивств траплялися дуже нечасто, а минулої ночі він натрапив на таке, що його явно вразило. Наче не бажаючи заново відвідувати цей жах, він трохи затримався на ґанку, перш ніж нарешті штовхнув сітчасті двері й зайшов до будиночка.

— Схоже, було саме так, — сказав він.

Кров розповідала свою історію. Її потоки підсихали на стінах, на кухонних шафках, викинуті ударами шаленого калатання серця. Перевернутий стілець лежав на боці, на підлозі було бите скло, а змазані відбитки взуття позначали хаотичні танцювальні кроки нападника та жертви.

— Вони ведуть у коридор, — сказав детектив сержант Ґуд.

Він вивів її з кухні, йдучи по слідах крові. Лише кілька тижнів тому Джейн сама йшла по такому сліду в будинку Софії Суарес. Це здавалось якимось жахом на повторі. Вона зупинилася, дивлячись на самотній змазаний відбиток руки на стіні. Його залишила жертва, що була напівпритомна й слабка і відчайдушно прагнула на щось спертися, щоб не завалитися вперед.

У спальні сліди нарешті закінчилися.

Тут більше не було дуг артеріальних патьоків на стінах. Надто багато крові вже було втрачено, і серце не мало чого качати. Те, що залишилось у тілі жертви, яка помирала, просто розтеклося дедалі слабшим струмочком і зібралося в застиглу калюжу, що тепер була біля ніг Джейн. Бюро судмедекспертизи вже забрало тіло, але відбиток там, де воно лежало, був усе ще помітний, залишений просоченим кров’ю одягом.

— Ми відправили тіло до Бостона, як ви просили, — сказав Ґуд, — бо це, схоже, пов’язано зі справою, яку ви вже розслідуєте.

Джейн кивнула.

— Я б хотіла, щоб розтин провів наш патологоанатом.

— Що ж, тим простіше для нас. Для всіх навколо насправді, раз ви вже маєте доробок у цій справі. Покази свідка чітко говорять про те, що сталося. — Він подивився на Джейн. — Вам потрібно ще щось побачити?

— Автівку.

— Вона припаркована трохи далі по трасі. Або він заблукав по дорозі сюди, або...

— Не хотів дати їм знати, що він поблизу.

Ґуд кивнув.

— Я так і подумав.

Вони вийшли з будиночка і почали шлях брудною під’їзною доріжкою до асфальтованої дороги, що огинала південний кінець Ліхтарного озера. Вийшли на дорогу, і Ґуд сказав:

— Там. Он та автівка.

Машина, на яку він вказав, стояла лише за десяток метрів від початку під’їзної доріжки Антрімів. Це була темно-зелена «хонда сівік» із номерами штату Мен та простроченим талоном техогляду. Вона явно бачила багато років користування, з іржавими плямами на ходовій та непоодинокими вм’ятинами на водійських дверцятах.

— Ми перевірили номери і дізнались, що вона зареєстрована на Джеймса Крейтона, Портленд, штат Мен, але його адреса більше не дійсна. Орендодавець каже, що Крейтон заборгував із квартплатою, і близько чотирьох місяців тому його звідти викинули. Відбитки пальців збігаються, тож ми знаємо, що це точно він. Ми обшукали автівку, знайшли на задньому сидінні спальний мішок та подушку, а ще з пів дюжини порожніх пляшок від бренді-кави. Схоже, що він деякий час жив у цій машині.

— Де його мобільний телефон?

— Ми його не знайшли.

Джейн насупилася.

— Ми абсолютно впевнені, що він мав телефон і був абонентом передплаченого зв’язку.

— Гадки не маю, що з ним сталося. Але вам буде цікаво, що ми змогли знайти. — Він дістав свій мобільний і відкрив зображення. — Це зараз у лабораторії штату. Я зробив фото, бо подумав, що ви захочете це побачити.

Джейн подивилася на зображення на його телефоні. Це був молоток.

— Знайшли його схованим під килимком у багажнику, біля запаски. В тому, що він мав молоток, немає нічого незвичайного, але ви особливо питали про нього.

— На ньому була кров?

— Як на моє неозброєне око, то ні, але мені щойно написали з криміналістичної лабораторії. Вони знайшли на голівці молотка залишки крові. — Вечірнє сонце світило тепер просто йому в очі, і він засліплено мружився. Яскраве світло висвітило кожну зморшку, кожен недолік його обличчя. — Якщо вона відповідатиме вашій жертві в Бостоні, це може розв’язати всі ваші проблеми.

— Начебто так.

Якусь мить він вивчав її.

— Переслідувач мертвий, жінки в безпеці. Проте ви не почуваєтеся задоволеною.

Вона зітхнула й підняла очі на дерева.

— Я б хотіла знову пройтися будиночком.

— Звісно. Криміналісти там уже попрацювали, тож будьте моєю гостею. Я зараз маю повертатися до міста. Якщо матимете якісь запитання, просто подзвоніть мені.

Джейн сама пройшла назад під’їзною доріжкою до будиночку. Постояла якусь мить на подвір’ї, слухаючи щебет птахів, шелест вітру в деревах. Раніше цього ранку вони з Фростом опитали Емі та Джуліанну про те, що сталося тут минулого вечора, і їхні покази звучали в її голові, коли вона знову піднялася сходинками ґанку.

Емі: «Він вийшов з лісу і пішов просто до мене. Я намагалась зачинити перед ним двері, щоб не дати йому увійти, але він проштовхався всередину. Я знала, що він збирався вбити мене...»

Джуліанна: «Я була внизу біля озера, дивилася на воду коли почула її крики. Я почула, як моя дитина кричить, і просто побігла до будиночку...»

Джейн зайшла всередину і стала в кухні, знову оглядаючи забризкані кров’ю шафки, бите скло, перекинутий стілець. Вона повернулася до стійки і подивилася на підставку для ножів. Один з отворів був вільний. Це був широкий отвір, достатньо великий, щоб уміщати ніж для м’яса.

Джуліанна: «Я забігла до кухні. Він був там з Емі, притис її до стіни, руки в неї на горлі. Я зробила це, не роздумуючи. Зробила те, що б зробила будь-яка матір. Я схопила зі стійки ніж...»

Свідчення того, що було далі, забризкало шафки, замазало підлогу,