Стівен Кінг - Інститут

помітить, у якому вона стані, і звільнить її від роботи. Йому не хотілось уявляти, що з Морін у такому разі станеться. Чи передбачена в Інституті пенсійна програма для покоївок і нишпорок за сумісництвом? Він сумнівався.

Візок Морін була наполовину повний свіжої білизни, туди Люк і підкинув свою записку. Написав її на аркуші, який украв у комірчині в кабінеті «С-4», разом із дешевою кульковою ручкою, яку ховав під матрацом. На корпусі ручки стояв напис «НЕРУХОМІСТЬ ДЕННІСОН-РІВЕР-БЕНДА». Морін помітила складену записку, прикрила її наволочкою і злегка кивнула. Люк пішов.

Лежачи в ліжку тієї ночі, він щось довго нашіптував Ейвері й тільки потім наказав малому спати. Є два сценарії, сказав він Ейвері. Люк вирішив, що Ейвестер його зрозумів. А радше сподівався на це.

Люк ще довго не спав, прислухаючись до тихенького хропіння Ейвері і медитуючи на втечу. Ідея видавалась абсурдною і цілком реальною водночас. В арсеналі Люка були запилюжені плафони на камерах спостереження і всі ті випадки, коли йому дозволяли мандрувати самотою, збирати крихітні уривки інформації. Існували фіктивні «мертві зони», про які знала Сіґсбі та її посіпаки, і одна справжня, про яку вони не знали (Люк на це сподівався). Зрештою, рівняння досить просте. Треба спробувати. Якщо ні — світні цятки, фільми, головний біль, бенгальський вогник, від якого бозна-що коїться. І під самий кінець — гудіння.

«Коли скінчаться тести, в тебе зостануться максимум три дні».

15

Того ж дня по обіді Тревор Стекгаус прийшов до місіс Сіґсбі в кабінет. Вона сиділа, схилившись над розгорнутою текою, читала і нотувала. Підняла палець, не підводячи голови. Тревор підійшов до вікна, що виходило на Східне крило будівлі, яку вони називали Гуртожитком, наче Інститут і справді був студентським містечком — просто розташований десь у дрімучому лісі на півночі Мейну. Він побачив двійко чи трійко дітей, які тинялися біля автоматів зі снеками і содовою, які щойно поповнили. У цьому залі для відпочинку не було сигарет і алкоголю, ще з 2005 року. У Східному крилі зазвичай перебувало мало дітей чи взагалі жодного, але коли вони там з’являлися, то по сигарети й винні коктейлі ходили на протилежний кінець будівлі. Деякі просто пробували, але на диво велика кількість дітей (в основному найбільш пригнічені й нажахані раптовими катастрофічними змінами в житті) дуже швидко ставали залежними. Від них було найменше неприємностей, бо вони не просто хотіли, а мали потребу в жетонах. Карл Маркс називав релігію опіумом для народу, але Стекгаус із ним не погоджувався. Він вважав, що цигарки «Лакі Страйк» і напої «Бунз Фарм» (що їх особ­ливо полюбляли дівчата) цілком виконують цю роль.

— Окей, — мовила місіс Сіґсбі, закриваючи теку. — Слухаю тебе, Треворе.

— Ще четверо прибувають із Опаловими, — сказав Стекгаус.

Він зчепив за спиною руки, широко розставив ноги. Наче капітан на носі свого корабля, подумала місіс Сіґсбі. На ньому був фірмовий коричневий костюм — жахливий вибір як для середини літа, з точки зору місіс Сіґсбі, але Стекгаус вважав його частиною іміджу.

— Стільки мешканців у нас не було з дві тисячі восьмого, — додав він.

Тревор відвернувся від вікна, де насправді не було нічого цікавого. Інколи (навіть часто) він дуже втомлювався від дітей. Він не розумів, як воно виходить у вчителів, особливо якщо нема змоги врізати забіякам і вдарити струмом бунтарів, як того колишнього пожильця Ніка Вілгольма.

— Були часи, ще задовго до нас із тобою, коли тут збиралося більше сотні дітей. Існувала черга, — сказала місіс Сіґсбі.

— Окей, ну існувала черга. Радий чути. То навіщо ти мене викликала? Опалові вже на місці, і принаймні один забір вимагає особливого підходу. Я вилітаю сьогодні ввечері. Та дитина перебуває під суворим наглядом.

— Тобто в реабілітаційній клініці.

— Абсолютно точно.

Високофункціональні ТК начебто непогано уживалися в суспільстві, але в таких самих високофункціональних ТП були проблеми, і вони часто зверталися до алкоголю й наркотиків. Полегшували дискомфорт від потоку інформації, як гадав Стекгаус.

— Але воно того варте. Не на рівні з малим Діксоном, він тут незрівнянний, проте близько. То кажи причину свого занепокоєння, і я піду у справах.

— Не занепокоєння, а просто завчасне попередження. І не нависай у мене за спиною, аж не по собі від того стає. Тягни стілець.

Поки він узяв стілець по інший бік столу, місіс Сіґсбі відкрила на робочому столі файл і запустила відео. На екрані з’явився автомат зі снеками, що стояв при вході до кафетерію. Картинка була розпливчаста, кожні десять секунд смикалась, і час від часу виникали статичні перешкоди. Місіс Сіґсбі зловила білий шум і поставила на паузу.

— Перше, на що ти маєш звернути увагу, — сказала вона сухим лекторським тоном, який Стекгаус так ненавидів, — це якість зображення. Вона абсолютно неприйнятна. Те саме стосується принаймні половини відеокамер. У тому сраному маленькому універсамі, що в Бенді, і то кращі за наші стоять.

Вона мала на увазі Деннісон-Рівер-Бенд і була права.

— Я передам кому слід, але, як нам обом відомо, базова інфраструктура в цьому місці — лайно. Останній капремонт робили сорок років тому, тоді в цій країні все було інакше. Легше. На даний момент у нас працюють усього два айтішники, і один із них у відпустці. Комп’ютерне обладнання застаріло, і генератори також. Сама це знаєш.

Місіс Сіґсбі знала. Річ не в браку фінансування, а в неспроможності залучати допомогу ззовні. По суті, «Пастка 22»[73]. Інститут мав лишатися непроникним, а в часи соціальних мереж і гакерів це стає дедалі важчим. Навіть легкий поголос про те, чим вони тут займаються, був рівнозначний поцілунку смерті. І для надзвичайно важливих завдань, що вони тут виконували, і для персоналу. Через те скрута з набором кадрів, із забезпеченням, а ремонти — то взагалі кошмар.

— Ці перешкоди від кухонного устаткування, — сказав Стекгаус. — Міксери, автомати з переробки сміття, мікрохвильовки. Може, вийде з цим почасти розібратися.

— Може, навіть вийде розібратися з плафонами, в яких встановлено камери. У якийсь низькотехнологічний спосіб. Якщо не помиляюсь, це називається «витерти пил». У нас же є прибиральники.

Стекгаус глипнув на годинник.

— Гаразд, Треворе. Я зрозуміла натяк.

Сіґсбі знов увімкнула відео. На екрані з’явилася Морін Альворсон з візком білизни. За нею рушили двоє пожильців: Люк Елліс і Ейвері Діксон, унікальний ТП-поз, який тепер часто ночував з Еллісом. Якість картинки була така собі, зате звук хороший.

— Можемо поговорити тут, — сказала хлопцям Морін. — Мікрофон тут є, але він уже давно не працює. Просто більше усміхайтесь, щоб як хтось побачив відео, то вирішив, що ви в мене жетони виманюєте. То що вас непокоїть? І коротко.

Пауза. Малий хлопчик почухав руку, посмикав себе за ніздрі, тоді глянув на Люка. Отже, Діксон просто за компанію прийшов. Питання були в Елліса. Стекгаус не здивувався — Елліс із розумних. Шахіст.

— Ну, — почав Люк, — це щодо того, що сталося тоді в кафетерії. З Гаррі і малими Ґ. Ось що нас непокоїть.

Морін зітхнула.

— Я про це чула. Така прикрість, але з того, що мені казали, з ними все гаразд.

— Справді? З усіма трьома?

Морін помовчала. Ейвері напружено дивився на неї, чухав руку, смикав носа і взагалі