Хелена Власенко - Довга дорога до тебе (ч.3), Хелена Власенко

 - Ну нічого, ти ж хороша подруга - зачекаєш на неї.

 - За кого я заміж вийшла, - простогнала Дана, хитаючи головою.

 - Мене твій необдуманий вчинок теж дивує, - вів далі з цілком серйозним виразом обличчя Ян і, зупинивши авто, одразу повернувся до неї, - але давай-но я заступлюсь за твого чоловіка і нагадаю щось, що тобі в ньому подобається.

 - Ну давай - спробуй переконати, що я зробила правильний вибір, - в очах заіскрилась лукава веселість і виклик.

 Та варто було Янові нахилитись до неї і торкнутися її губ своїми, як сміх вмить вщух, поступаючись місцем приємній млості і мурашкам, що завжди супроводжували його дотики. Довго цілуватись закохана парочка не змогла. Даринка, очевидно, відчула, що авто більше не рухається і не заколисує, тому прокинулася, сонно роздивляючись довкола. Дана нехотя відірвалася від Яна і відчинила двері, щоб вийти на вулицю.

 - Знаєш, - знов звернулася до чоловіка, відстібаючи дитину з спеціального крісла, поки Ян займався валізами, - думаю, наш готель має якусь магічну властивість. Спочатку ми там... продовжили наші стосунки. Потім Олеся, тепер Катя зразу після того, як там побувала, дізналася таку хорошу, довгоочікувану новину.

 - Ага, і, мабуть, саме ми зарядили його на позитив, - добродушно підтакнув їй Ян.

 Дані подумалось зараз за Олесю, яка минулої осені теж їздила відпочивати до Іспанії, зупинилася в їхньому готелі і випадково зустрілась там з Крістіаном. Хоча, чи бувають в житті випадковості? Ну і тепер вони разом, але живуть в Україні. Як же інколи дивно життя складається... Вони навіть не зустрічалися довго, а він якось легко і просто погодився переїхати. Дана щиро раділа за них. Крістіан з Олесею справді були красивою, гармонійною парою.

 Ян взяв сонну і трошки капризну Даринку на одну руку, а другою схопився за ручку валізи, яку Дана вже норовила сама тягнути за собою. Вони пішли до входу невеликого готелю.

 Всередині їх зустріла жінка-адміністраторка років п'ятдесяти і зовнішньо когось дуже нагадувала, але Дана не могла в голові звести докупи підозри з реальністю. Напевно, десь давно вже зустрічала цю пані, але де і за яких обставин не вдавалося віднайти в спогадах.

 Жінка, доволі приваблива, як на свій вік, тільки з печальним виразом обличчя попри привітну, м'яку посмішку, теж якось дивно на них глянула, помітивши Данин пильний погляд. Вона попросила паспорт для оформлення заселення і Дана дістала з сумки перший, що трапився під руку - Янів. Жінка розкрила його, щоб заповнити необхідні дані в себе і, зазирнувши всередину, різко перевела схвильований погляд на Яна. Він, тим часом, заспокоював хникаючу Даринку в себе на плечі. Вона швидко опанувала себе і завершила оформлення, після чого вернула паспорт, який тремтів в її руках, і простягнула ключі від номера.

 Ввечері, коли всі достатньо відпочили з дороги, Дана подзвонила мамі, щоб розповісти про поїздку до монастиря. Ян, тим часом, грався з Даринкою від чого та заливисто реготала, аж розмовляти заважала. Та на прохання Дани бути тихіше, тато з донькою спочатку вдавано слухались, після чого знову починали дразнити одне одного. На мамин виразний погляд зразу затихали і виправдовувались, вказуючи "винуватцем" протилежну сторону.

 Раптом посеред розмови в двері постукали. Дана швидко попрощалася з мамою і пішла відчинити. На порозі, до її здивування, стояла адміністраторка і нервово м'яла руки.

 - Так, слухаю вас, - першою заговорила Дана, бачачи, що гостя не наважується.

 - Я б хотіла порозмовляти з вашим чоловіком. Можна? - що далі, то цікавіше.

 - Що ж, проходьте. Думаю, він не буде проти, - розгублено проговорила Дана і відступила вбік, пропускаючи неждану відвідувачку.

 - Я б не була так впевнена, - кинула тихе жінка, минаючи Дану в дверях, збентеження якої все росло.

 Ян з Даринкою, помітивши гостю, затихли. Вона привіталася і після відповіді продовжила:

 - Розумію, що мій візит виглядає максимально дивним, - невесело всміхнулася вона, оглядаючи всіх присутніх, - тому не буду тягнути резину, бо і так нелегко говорити. Так от, - вона глибоко вдихнула і прямо подивилася на Яна, - Ти Романенко Ян, народився і виріс в Києві; у віці чотирьох років мама покинула сім'ю, залишивши тебе і старшого брата з батьком? Це так?

 Ян хмуро дивився на жінку, міцно стиснувши щелепу, а Дана відчула, як тривожний холодок пройшовся тілом. Вона тихо-обережно підійшла до чоловіка, взяла його за руку і притулилася до неї.

 - Так, - холодно підтвердив її слова, розуміючи до чого йдеться.

 - В мене теж колись було прізвище Романенко і я покинула двох синів з чоловіком.

 Каменем опустилась важка мовчанка.

 - Я радий за вас, - в своєму попередньому тоні відповів Ян, але Дана відчувала його неймовірну напругу. - Тільки не розумію, навіщо ви мені це розповідаєте.

 - З двох причин. Перша - хочу дізнатися як ти, як склалося твоє життя і друга - хочу попросити вибачення, якщо є хоч найменший шанс його отримати.

 - Ви трохи спізнилися з цими питаннями, - їдко відповів Ян, - років так на тридцять.

 - Знаю, але краще пізно, ніж ніколи, - невесело хмикнула жінка.

 - Нічого не можу вам на це відповісти.

 - Що ж, цілком заслужено. Перепрошую, що потурбувала, але на одне своє питання я все ж бачу відповідь. В тебе прекрасна сім'я.

 Жінка ніжно задивилась на Даринку, яка, зі здивовано розкритим ротиком, позирала на дорослих.

 - Ян, - тихо, але наполегливо прошепотіла Дана і стиснула його долоню, коли гостя розвернулася до виходу.

 - Чому ти пішла від нас? - несподіванкою пролунало питання Яна.

 Жінка повільно повернулася і, присоромлено дивлячись на нього, відповіла:

 - Я виходила заміж, коли мені ледь виповнилось вісімнадцять. Була молодою, неготовою до шлюбу, як виявилось, і просто не витримала. Значно пізніше я зрозуміла, що в мене почалась депресія, але про таке в той час ніхто не говорив і взагалі вважалося, що це якісь вигадки лінивих. Ти не подумай, це в жодному разі не виправдання. Просто пояснюю причину. Я ще після народження Алекса почувалася погано і важко переживала той період. Та тільки він підріс і я трошки оговталася, як тато наполегливо захотів другої дитини. Я погодилась, хоч не варто було. Мені ставало дедалі гірше. З татом стосунки на фоні моєї хвороби... словом, ми віддалились одне від одного. Якось, гуляючи з тобою в парку, я випадково познайомилася з молодим чоловіком. Ми розговорилися і він поспівчував мені. Далі наша дружба продовжилася і згодом він зізнався в коханні та заявив, що хоче стосунків і зробить мене щасливою. Кінець кінцем, я здалася. З часом пожаліла і страшенно каялася в своєму поступку, та було пізно. Я зрозуміла, якими чудовими хлопчиками ви були. Особливо ти - такий допитливий, цікавий, кумедний і дуже гарненький. Всі довкола просто захоплювалися тобою. Я нестерпно скучала за вами.