Олег Євгенович Авраменко - Напередодні Армагедону, Олег Євгенович Авраменко

саме прийомів, а не здібностей!), і кіт поступово передавав їх вам. Наприклад, під час сутички з Женесом. Тоді вам здавалося, що знання приходило до вас інтуїтивно, немов би саме собою — та насправді ви отримували його від Леопольда. Так само було, коли ви зупиняли Прорив. А щодо могутності, то, повторюю, у вас її досить.

— Але навіщо Метр улаштував цей балаган з котом? Чи це звичайна практика підготовки чаклунів?

Регент хмикнув:

— Аж ніяк не звичайна. Щиро кажучи, я й сам гублюся у здогадах. Хотілося б знати, що це за… — тут він осікся і поглянув на двері. — Ну от, про вовка промовка.

Наступної миті за дверима почулося нявчання. Ференц Карой клацнув пальцями, двері розчинилися, і до кімнати забіг Леопольд. За ним поважно ступав великий чорний котисько з білим животом і білими „шкарпетками“ на всіх чотирьох лапах.

— Доброго ранку, Інно, Владиславе, — привітався з нами Леопольд. — Здоровенькі були, Ференце. Давно ми не бачилися. Як ся маєте?

— Дякую, все гаразд, — з усмішкою відповів регент.

А чорний кіт підійшов до нас ближче і надзвичайно ввічливо промовив:

— Моє шанування, мілорде, міледі. Дозвольте представитися: мене звуть Іштван, я головний кіт-перевертень Інквізиції.

— Приємно з тобою познайомитися, Іштване, — за нас обох відповіла Інна.

— Ференце, ви вже чули, що тут коїлося? — швидко заговорив Леопольд. — Мене, Інну та Владислава хотіли вбити, і не раз, та ми…

— Спати! — наказав йому регент.

Леопольд замовк на півслові, гепнувся боком на килимок перед каміном і справді заснув.

Іштван розгублено подивився на нерухомого товариша, потім перевів погляд на регента:

— Що з Леопольдом? — вимогливо спитав він.

— Спить, — коротко відповів Ференц Карой.

— Але ж він не хотів спати…

— Тепер захотів.

— Ага! Знову твої коники! — в голосі Іштвана виразно забриніли осудливі нотки. — Ніяк не вгамуєшся. А ми з Леопольдом збиралися полювати на горобців…

— Вибач, друже, — розвів руками регент. — Доведеться зачекати. Сходи-но ліпше на кухню і скажи, щоб тебе нагодували.

Всупереч моїм очікуванням, Іштван не сперечався, а слухняно вийшов з кімнати. Двері за ним відразу зачинилися.

Ференц Карой неквапно запалив третю поспіль сигарету і спрямував замислений погляд на Леопольда.

— Знаєте, що найдивніше в усій цій історії? — спроквола промовив він. Оскільки питання було явно риторичне, ми з Інною нічого не сказали, навіть не запитали „що?“, а мовчки чекали. — Найдивніше, — після паузи продовжив регент, — що в своєму посланні Метр жодним словом не обмовився про Леопольда.

Особисто мені це не здавалося дивним. Інні також. На наш погляд, у цій історії були й куди загадковіші моменти. І ми жадали роз’яснень.

— Перепрошую, професоре, — несміливо озвалась Інна. — Оте наше знайомство в університеті… адже воно не випадкове? Ви опинилися на Основі — і не просто на Основі, а в Києві, — через мене?

Регент усміхнувся:

— Ні, Інно. Гадаю, це просто збіг обставин. За давно заведеним розпорядком, у Нічиї Літа на Основі постійно несе вахту легіон інквізиторів, охороняючи її від проникнення нечисті з прилеглих Граней. Посаду начальника вахти почергово обіймають вищі керівники Інквізиції, а минулого року якраз і була моя черга. Взагалі, охорона Основи, хоч і відповідальна, але доволі нудна справа. Тому я вирішив у вільний час викладати — є в мене така слабинка, люблю, знаєте, навчати молодь. Отак ми й зустрілися… Гм. Коли я вперше побачив вас, Інно, то був украй вражений. Як я вже казав, ви володієте надзвичайно потужним чаклунським даром. Причому „потужним“ — ще слабо сказано. Такий дар, як у вас, в середньому з’являється лише раз на сторіччя.

Інна аж зашарілася від задоволення, а я кинув на неї трохи заздрісний погляд. Помітивши це, регент з поблажливою усмішкою уточнив:

— Мої слова такою ж мірою стосуються і вас, Владиславе. Ваш дар нічим не поступається Інниному. В цьому плані двадцяте сторіччя виявилося багатим на врожай — окрім вас, воно дало світові ще чотирьох чаклунів з таким потужним даром.

— І один із них ви? — запитав я, анітрохи не сумніваючись у ствердній відповіді.

— Ні. Я також „подарунок сторіччя“, але не двадцятого, а вісімнадцятого. Чаклуни з пробудженим даром живуть значно довше звичайних людей, і що вони могутніші, то повільніше старіють… Утім, я не стверджуватиму, що довголіття — однозначно позитивний дарунок долі. У кожної медалі є й зворотний бік. Ось коли доживете до моїх літ… — Так і не скінчивши своєї думки, Ференц Карой підвівся з крісла, переступив через Леопольда і повільно пройшовся кімнатою. — Що ж ти замислив, старий? — промовив він, дивлячись у стелю, певніше, не в саму стелю, а крізь неї кудись угору. — Що ти утнув цього разу? Ти завше був великим режисером, за свого земного життя ти маніпулював людьми, мов маріонетками… То невже збираєшся смикати за ниточки і з небес?

Ми з Інною розгублено дивилися на нього. Регент повернувся до свого крісла і сів. У нього був вигляд смертельно стомленої людини.

— А знаєте, Інно, — нарешті заговорив він. — Тепер я починаю схилятися до думки, що наша з вами зустріч зовсім не випадкова.

— Я теж вважаю, що тут не все чисто, — зауважила моя дружина. — Адже ви могли обрати для своєї викладацької діяльності якесь інше місто, іншу країну. В Києві, звісно, непоганий університет, проте не можна сказати, що він аж надто престижний. Ви могли знайти і значно…

— Не в тім річ, — перебив її регент. — Якраз у цьому нічого дивного немає. Я просто скористався з того, що було напохваті. З 1986-го року, тобто з часів Чорнобильського Прориву, земна штаб-квартира Інквізиції розміщується в Києві. Чорнобиль досі залишається найвразливішою точкою Основи. Мене насторожує інше. Зазвичай ґрафік річних вахт на Основі складає Вища Рада Інквізиції, а потім передає його на затвердження верховному королю. Однак на поточне десятиріччя його повністю склав сам Метр… гм, мушу визнати, тоді я сприйняв це як належне, хоча випадок був безпрецедентний. Далі. Познайомившися з вами, я нікому не повідомив про свою знахідку — за винятком Метра, певна річ. На тій лекції, коли ви бачили його, він був присутній через вас.

— Хотів подивитися на мене?

— Атож. І само по собі це нормально — такий рідкісний дар заслуговував на увагу з боку Великого. А після лекції Метр сказав, що вам треба дати спокій років на п’ять-шість, мовляв, ви ще не дозріли для пробудження дару.

— Ага…