Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма

— Чорт мене візьми, — бурмотів Коконна, — якщо мені не прикро бачити цей дім таким веселим, коли він мусив би бути сумним. Бідолашний Ла Гюр’єр!

— Він хотів мене вбити, — сказав Ла Моль, — але я прощаю йому від щирого серця.

Тільки Ла Моль вимовив це, як з’явився чоловік з каструлькою в руці, розтираючи в ній дерев’яною ложкою цибулю.

Ла Моль і Коконна скрикнули з подиву.

Чоловік підвів голову і, теж скрикнувши, впустив каструлю, залишившись з самою тільки дерев’яною ложкою в руці.

— Іn nomine Patris, et Filii, et Spiritus Sancti![52]— сказав чоловік, вимахуючи ложкою, мов кропилом.

— Метр Ла Гюр’єр! — скрикнули молоді люди.

— Панове де Коконна і де Ла Моль! — мовив Ла Гюр’єр.

— Ви не вмерли? — сказав Коконна.

— Ви живі? — спитав хазяїн.

— Я бачив, як ви впали, — сказав Коконна, — чув стук кулі, що зробила вам щось, — не знаю, що саме. Я залишив вас у калюжі крові, що лилася з носа, з рота і навіть з очей.

— Усе це самісінька істина, як євангеліє, пане Коконна. Але стук, що ви почули, був стук кулі об мій шолом, на якому вона, на щастя, розплющилась. Проте, удар був таки сильний, і доказ тому, — додав Ла Гюр’єр, підіймаючи шлик і показуючи голу, як коліно, голову, — що у мене не лишилось, як бачите, ані волосинки.

Молоді люди вибухнули реготом, побачивши цю кумедну фігуру.

— А, ви смієтесь! — сказав Ла Гюр’єр, трохи заспокоївшись. — Ви прийшли не з лихими намірами?

— А ви, метр Ла Гюр’єр, вилікувались від своїх войовничих нахилів?

— Так, слово честі, так, панове. І тепер...

— Ну, тепер?..

— Тепер я дав обітницю не бачити іншого вогню, крім того, що у мене на кухні.

— Браво! — сказав Коконна. — Розумна річ! Тепер от що, — додав п’ємонтець, — ми залишили у вас у стайні двоє коней, а в кімнаті два чемодани.

— Ах, чорт! — сказав хазяїн, чухаючи за вухом.

— Що таке?

— Двоє коней, кажете?

— Так, у стайні.

— І два чемодани?

— Так, у кімнаті.

— От, бачите... Ви гадали, що я вмер?

— Звичайно.

— Ви ж згодні, що коли ви помилились, то й я міг помилитись?

— І гадаючи, що ми вмерли, вважали себе цілком вільним?

— Атож!.. І коли ви вмерли без заповіту... — провадив своє метр Ла Гюр’єр.

— Ну, далі?

— Я гадав, — я помилився, бачу тепер добре...

— Що ви гадали, — ну?

— Я гадав, що міг бути вашим спадкоємцем.

— Ага! — скрикнули молоді люди.

— Проте, я все ж дуже радий, що ви живі, панове.

— Отже, ви попродали коней? — сказав Коконна.

— На жаль! — сказав Ла Гюр’єр.

— А чемодани? — спитав Ла Моль.

— О, чемодани, — ні, — скрикнув Ла Гюр’єр, — тільки те, що в чемоданах.

— Скажи, Ла Моль, — мовив Коконна, — не нахабний плутяга!.. Чи не випустити йому кишки?

Погроза ця, здається, справила враження на Ла Гюр’єра, і він спробував сказати:

— Але, панове, я гадаю, справу можна полагодити.

— Слухай, — сказав Ла Моль, — я маю більше право жалітись на тебе.

— Ваша правда, пане граф, бо я, пригадую, мав сміливість у хвилину безумства погрожувати вам.

— Так, кулею, що пролетіла за два дюйми від моєї голови.

— Ви гадаєте?

— Певен.

— Коли ви певні, пане де Ла Моль, — сказав Ла Гюр’єр з невинним виглядом, підіймаючи свою каструлю, — я не смію суперечити.

— Ну, — сказав де Ла Моль, — я не вимагаю від тебе нічого.

— Як, дворянине!..

— Окрім...

— Ай! ай! — скрикнув Ла Гюр’єр.

— Окрім обіду для мене і моїх друзів щоразу, коли буду в твоєму кварталі.

— Чудесно! — скрикнув радісно Ла Гюр’єр. — До послуг, мій дворянине, до послуг!

— Отже, справа скінчена?

— Від усього серця... А ви, пане де Коконна, — провадив хазяїн, — може й підете на згоду?

— Так, але, як і мій друг, маю маленьку умову.

— Яку?

— Щоб ви повернули панові Ла Молю п’ятдесят екю, які я йому винен і віддав вам на схованку.

— Мені, пане! Коли саме?

— За чверть години перед тим, як ви продали мого коня і чемодан.

Ла Гюр’єр кивнув на знак того, що зрозумів.

— Ага, розумію! — сказав він.

Підійшов до шафи, вийняв з неї один по одному п’ятдесят екю і подав Ла Молю.

— Добре, пане, — сказав дворянин, — зробіть нам яєшню. А п’ятдесят екю хай будуть Грегуару.

— О, — скрикнув Ла Гюр’єр, — ви щедрі, як принци, панове, і можете розраховувати на мене на живого й на мертвого.

— Коли так, — сказав Коконна, — зробіть нам яєшню і не жалійте ні масла, ні сала.

Потім, глянувши на стінний годинник, сказав:

— Слово честі, Ла Моль, ти маєш рацію. Нам доведеться чекати ще три години, отже краще провести їх тут, ніж деінде. Тим більше, що тут, коли я не помиляюсь, ми майже на половині дороги до мосту Сен-Мішель.

І молоді люди посідали за стіл в тій самій невеличкій кімнаті, де виділи в славнозвісний вечір 24 серпня 1572 року, коли Коконна запропонував Ла Молю грати на першу коханку.

Треба віддати належне моральності молодих людей: на цей раз ні той, ні другий і не подумали зробити таку пропозицію.