Марго Л. Стедман - Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман

Розділ 26

Будівля поліційного відділку в Пойнт-Партаґез, як і багато інших будинків у місті, була зроблена з поширеного тут каменю та деревини з довколишніх лісів. Улітку — як у духовці, а взимку — як у холодильнику, тому в дні екстремальних температур поліцейські одягалися не зовсім по формі. Під час зливи камери підтоплювало, а стеля місцями просідала, одного разу навіть упала, вбивши ув’язненого. У Перті скупи´лися виділити гроші, щоб надійно полагодити будівлю, тому вона постійно нагадувала перебинтованого хворого.

Септимус Поттс сидів за столом поряд із конторкою зі стійки і заповнював форму, згадуючи деякі деталі про свого зятя. Він зміг записати повне ім’я Френка та дату його народження: вони були на квитанції про оплату за надгробну плиту. А от щодо його місця народження чи імен батьків…

— Слухайте, молодий чоловіче, думаю, можна досить впевнено сказати, що батьки в нього були. І тут поставимо крапку, — бушував він, загнавши в глухий кут констебля Ґарстоуна своїм голосом, відточеним роками ділових угод.

Констебль визнав, що цього достатньо для запису первинного звинувачення в справі проти Тома. Він легко згадав час зникнення: День пам’яті загиблих, 1926 рік. Але що з датою смерті Френка?

— Спитайте про це пана Шерборна, — кисло відповів Поттс, коли Білл Ґрейсмарк увійшов у відділок.

Септимус обернувся, і чоловіки подивилися один на одного, як два старі бики.

— Піду повідомлю сержанта Накі, — протріщав констебль і різко схопився, з гуркотом перекинувши своє крісло на долівку.

Наполегливо постукавши у двері сержанта, він невдовзі повернувся і покликав Білла, який, протиснувшись повз Поттса, попрямував до кабінету Накі.

— Верноне! — Пан Ґрейсмарк накинувся на сержанта, щойно двері зачинилися. — Я не знаю, що тут відбувалося, але вимагаю, щоб мою онуку повернули матері негайно ж. Відірвали її від мами! Заради Бога, їй ще навіть не чотири роки! — Він махнув рукою в бік приймальні відділку. — Те, що сталося з Ронфельдтами, дуже сумно, але Септимус Поттс не може так просто відібрати мою онуку, щоб надолужити те, що він втратив.

— Білле, — сказав сержант, — я розумію, як важко це для тебе…

— Розумієш? Та ну! Що б там не було, все повністю вийшло з-під контролю й очевидно лише зі слів жінки, котра вже багато років як замкнулася в собі.

— Випий трохи бренді…

— Не хочу я ні краплі бренді! Мені потрібна бодай краплина здорового глузду, якщо тут це можна знайти. Ви засадили чоловіка у в’язницю через безпідставні звинувачення божевільної?

Накі сів за стіл і почав крутити ручку між кінчиками пальців.

— Якщо ти маєш на увазі Ханну Ронфельдт, то вона нічого не сказала проти Тома. Усе це почав Блуї Смарт, то він упізнав брязкальце. — Накі, зробивши паузу, продовжив: — Ізабель узагалі не вимовила ні слова. Вона відмовляється говорити, — промовив він, розглядаючи ручку з усіх боків. — Досить дивно, як на звичайну помилку, тобі не здається?

— Те, що в неї відібрали дитину, трохи зламало її.

Накі подивився на Білла.

— Тоді поясни, чому Том цього не заперечує?

— Тому що він… — Слова вилетіли, перш ніж він усвідомив сказане поліцейським, і Білл перепитав: — Як це він не заперечує?

— Там, на Янусі, він сказав нам, що до берега прибило шлюпку з дитиною та мерцем і саме він наполягав, щоб вони з Ізабель залишили малу. Він вирішив, що мати потонула, бо дитина була загорнена в жіночу кофтину. Казав, що Ізабель хотіла повідомити про все це, та він не дозволив їй. У тому, що вони були бездітні, твій зять звинувачував її. Схоже, це все була брехня, ціла шарада. Тепер ми мусимо розслідувати справу, Білле. — Поліцейський завагався, а потім знизив голос. — Виникає питання про те, як помер Френк Ронфельдт. Хто знає, що ще приховує Шерборн? Хтозна, про що змушена мовчати Ізабель? Ця справа дуже неприємна.

Місто роками не бачило такого збудження. Як сказав у пабі своєму колезі редактор газети «Саут-вестерн таймз»: «Це ніби тут об’явився Ісус Христос і пригостив усіх присутніх пивом. Возз’єднання матері й дитини, таємнича смерть і старий Поттс, що роздає гроші, як на Різдво! Народ у захваті від усього цього».

Наступного дня після повернення дитини будинок Ханни все ще прикрашали стрічки з кольорового паперу. Нова лялька з витонченим порцеляновим обличчям, що виблискувало на денному світлі, сиділа, покинута на стільці в кутку, в її широко розплющених очах світилося німе благання. На камінній полиці флегматично цокав годинник, а музична шкатулка награвала дитячу колискову, яка чомусь здавалася зловісною. Та ці звуки заглушали крики, що доносилися із заднього двору.

На траві з червоним від страху та люті обличчям ревіла дівчинка. Шкіра на її щоках була натягнута, а маленькі зубки нагадували клавіші мініатюрного піаніно. Вона намагалася втекти від Ханни, яка піднімала її щоразу, коли та виривалася з рук і знову починала верещати.

— Ґрейс, люба. Тихо, тихо. Припини, будь ласка!

Та дитина продовжувала безнадійно кричати:

— Хочу до мами. Хочу до татка. Іди геть! Ти мені не подобаєшся!

Повернення дитини матері наробило великого шелесту. Фотографи знімали, люди не скупилися на подяки та хвалу як поліції, так і Господу Богу. Пліткарки з усього міста займалися поширенням новин, радісно розповідаючи про мрійливий ​​погляд на обличчі дитини та щасливу усмішку матері.