Марго Л. Стедман - Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман

class="p1">— Бідна дитинка була такою сонною, коли її віддали мамі. Маленьке янголятко. Можна тільки подякувати милостивому Господу, що її вирвали з лап того жахливого чоловіка! — сказала Фанні Дарнлі, котра тепер лише тим і займалася, що витягувала інформацію з матері констебля Ґарстоуна. Проте Ґрейс була не сонною, а апатичною від сильного снодійного, яке впорскував їй лікар Самптон, коли стало зрозуміло, що розлука з Ізабель спричинила в дівчинки істерику.

Тепер Ханна була затиснута протистоянням зі своєю переляканою дочкою. Усі ці роки вона тримала її у серці, але їй і на думку не спадало, що дитина могла бачити це по-іншому. Коли Септимус Поттс прийшов у сад, він не наважився б сказати, яка з двох постатей виглядала більш засмученою.

— Ґрейс, я не зроблю тобі боляче, дитинко. Ходи до мами! — благала Ханна.

— Я не Ґрейс! Я Люсі! — кричала мала. — Я хочу додому! Де мама? Ти не моя мамуся!

Поранена кожною фразою, Ханна лише бурмотіла:

— Я так сильно люблю тебе. Стільки часу…

Септимус згадав власну безпорадність, коли Ґвен приблизно в тому ж віці продовжувала вимагати свою матір, ніби він переховував покійну дружину десь у будинку. Йому й досі ставало важко дихати від цих спогадів.

Ханна помітила батька. З виразу його обличчя вона зрозуміла, як він оцінює ситуацію, і відчула укол приниження.

— Дай їй час звикнути до тебе. Будь терплячою, Ханні, — сказав Септимус.

Дівчинка знайшла безпечний куточок позаду старого лимонного дерева та кущика фізаліса, де вичікувала, готова зірватися з місця будь-якої миті.

— Вона уявлення не має, хто я, тату. Найменшого уявлення. Звичайно, вона не підійде до мене, — заплакала Ханна.

— Вона повернеться, — сказав Септимус — Вона або втомиться й засне там, або зголодніє та вийде. У будь-якому випадку треба почекати.

— Я знаю. Вона повинна знову звикнути до мене.

Септимус поклав руку їй на плече.

— Про «знову» не йдеться. Ти для неї абсолютно нова людина.

— Спробуй ти. Будь ласка, може, вона до тебе вийде… Від Ґвен вона теж утекла.

— Дівчинка побачила достатньо нових облич на сьогодні. Навіщо їй на довершення ще й моя страшна пика. Дай їй трохи миру й спокою.

— Чим я все це заслужила, тату?

— Тут немає твоєї провини. Вона — твоя дочка, і вона там, де повинна бути. Просто дай їй час, доню. Дай їй час. — Він погладив Ханну по волоссю. — А я простежу, щоб той Шерборн дістав по заслузі. Обіцяю!

Коли він вирушив до будинку, то помітив Ґвен, яка спостерігала за сестрою в тіні коридору. Вона, похитавши головою, прошепотіла:

— Тату, неможливо дивитися, як страждає бідолашка. Її плач може будь-кому розбити серце. — Дівчина глибоко зітхнула. — Мабуть, вона й звикне до цього, — сказала Ґвен, знизавши плечима, хоча її очі свідчили про зовсім інше.

На околицях Партаґеза кожна життєва форма мала свої механізми захисту. Найменше людині варто турбуватися про прудких тварин, що виживали, швидко зникаючи: піщаного варана, барнардових папуг та кузу. Вони щезають з найменшим натяком на небезпеку. Відступ, втеча та захисне забарвлення — їхні прийоми виживання. Інші стають смертельно небезпечними, щойно ви з’явитеся перед ними. Тигрова змія, акула та отруйний павук використають свої засоби нападу, щоб захиститися від людей, якщо відчують загрозу.

Та найбільше варто боятися тих, що залишаються непомітними, а механізми захисту цих організмів — незрозумілими доти, доки їх випадково не запустити. Вони не вибирають. Варто з’їсти красивий листочок у формі серця з куща гастролобіуму, і зупиниться ваше серце. Ця рослина просто намагається захистити себе. Але, якщо ви занадто наблизитеся до неї, хай допомагає вам Господь. Лише коли Ізабель Шерборн відчула загрозу, механізми її захисту прокинулися.

Вернон Накі сидів, постукуючи пальцями по столу, поки Ізабель чекала в сусідній кімнаті на допит. Партаґез був досить тихим місцем роботи для поліцейського. Одиничні випадки нанесення тілесних ушкоджень чи п’яне хуліганство — так виглядав типовий робочий тиждень. Щоб просунутися по службі, сержант міг переїхати в Перт і стати свідком серйозніших злочинів, темних потворних шрамів на життях людей, до яких йому було байдуже. Але він надивився доволі біди на війні, цього вистачило на все його життя. Дрібні крадіжки та штрафи за самогоноваріння Накі задовольняли.

Кеннету Спреґґові, з іншого боку, аж свербіло за найменшої нагоди переїхати у велике місто. Цю справу він розглядав як свій квиток у Перт. Накі подумав, що Спреґґ не знав нікого в Партаґезі і йому було начхати, що Білл і Віолетта, наприклад, уже втратили своїх синів. Він думав про всі ті роки, коли спостерігав за маленькою Ізабель із гарним голосом і таким же обличчям, що співала в церковному хорі на Різдво. Потім його думки перескочили на старого Поттса, який після смерті дружини цілком присвятив себе донькам. Його, здавалося, розчавив Ханнин вибір чоловіка. Щодо самої бідної Ханни… Зовнішністю дівчина похвалитися не могла, та була надзвичайно розумною і порядною.

Правда, він завжди думав, що в неї бракувало клепки, бо всі ці роки вона вірила, що дитина знайдеться, та ви тільки подивіться, як усе обернулося.

Він глибоко вдихнув, повернув ручку й ввійшов у кімнату. Звертаючись до Ізабель, намагався бути розважливим та шанобливим:

— Ізабель, пані Шерборн. Я повинен поставити вам кілька запитань. Я знаю, що він ваш чоловік, але це дуже серйозна справа. — Поліцейський зняв ковпачок з пера і поклав на папір.

З кінчика пера витекла крапля чорнила, і, постукавши по перу так і сяк, Накі почав розтягувати краплю, малюючи лінії з центральної точки.

— Він каже, що ви хотіли повідомити про прибуття човна, та він стримав вас. Чи так це?

Ізабель подивилася на свої руки.

— Каже, він обурювався, що в нього через вас не було дітей, і сам узявся за справу.

Слова сильно вразили її. Може, вдаючись до брехні, Том виказав свою правду?

— Ви не пробували напоумити його? — запитав Накі.

Вона чесно відповіла:

— Коли Том Шерборн думає, що він робить правильно, неможливо переконати його у протилежному.

Він обережно запитав:

— Чоловік погрожував вам? Застосовував фізичну силу?

Ізабель замовкла. На неї знову нахлинула лють її безсонної ночі. Вона нагадувала непорушну, мовчазну скелю.

Досить часто Накі бачив покірних дружин і дочок лісорубів, заляканих самим лише виглядом цих кремезних чолов’яг.

— Ви боялися його?

Її губи стислися. Вона не промовила