Жан-Крістоф Руфен - Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен

Через один день прибув молодий Мюрад. Він мав таємну співбесіду з Королем, у присутності лише свого дядька. Потім прийшов представитися Понсе та метру Жюремі. Це був високий пузатий хлопець з надмірно червоними щоками, нібито мав на них сліди від сильних ляпасів. Одягнений він був на кшталт курдів та персів: довга туніка закривала широкі штани, від яких виднівся лише низ звужених холош. Навколо його талії був досить високо обгорнутий широкий тканий пояс. Голену голову покривав жовтий тюрбан з шовку. Усі ці шати рясніли плямами від жиру. Сам він певно не був неохайним, але його обжерливість та поквапливість, з якою він хапав їжу, яка сипалася йому на одежу, поновлювали плями з тією ж швидкістю, з якою він переміняв одяг. Молодий Мюрад був нездатний продовжувати піклуватися про свою особу під час такого важкого випробування, яким був для нього прийом їжі. Коли треба було вгамувати голод, він не міг терпіти жодного зволікання, навіть того, яке було потрібне для зав’язування серветки.

Ця вада робила його не дуже привабливим. Однак, він мав привітне обличчя та в своїй засаленій оболонці зберігав майже недоторкану гармонію дитячих рис. Повнота плоті не лишала місця зморшкам, і навіть борода, про яку він казав, що відпускає довгу, на цих пухлих округлостях росла лише у формі двох безглуздих пучків з кожного боку западинки на підборідді. Франки одразу визнали за ним велику перевагу: з такою зовнішністю молодий Мюрад усюди пройде цілком непомітно. Він говорив якщо не французькою, то ні з чим незрівнянною lingua franca купців сходу. Звісно, можна було б бажати кращого посла, але цей був хоча б добрим товаришем для дороги — скромним, та ще й добрим кухарем.

В усякому разі Жан-Батіст думав лише про одне: хутчій би вирушити. Вони здолали найскладніші перепони. Труднощі зворотного шляху його майже не тривожили. Він уже подумки був у Каїрі, та мрії про Алікс більше не лишали його. У недоступному закутку його свідомості жили недоторкані спогади про неї. Під час подорожі він остерігався думати про це надто часто, оскільки боявся, відчуваючи власну самітність, утратити надію. Відтепер її образ був з ним, достоту зримий, такий само близький, як та мить, коли він побачить її, коли повідомить їй велику новину про свою амбасаду. Жан-Батіст мріяв про все це, готуючись до від’їзду. Усі ці труднощі, невизначеність, тисячі речей та дій мали благотворну дію: жодної миті він не сумнівався, що вона чекає на нього з тим самим нетерпінням. Цей перший час кохання влаштований так, що все, що його затримує, його ж живить; усе, що проти нього, його ж підбадьорює. Не можна навіть уявити обставин несприятливіших, ніж розлука назавтра після зустрічі, і, як це не дивно, ніщо не могло би ліпше посилити це почуття та відігнати усяку непевність.

Думки про повернення так підганяли Жана-Батіста та метра Жюремі, що вони, на той час, коли Імператор готовий був вирушати у похід, уже завершили збори та зібрали увесь свій караван. Окрім самих себе та молодого Мюрада, якого король постачив численними перемінами одягу, серед котрого багато було парадного, та який займав два тюки, з ними були ще абіссінські раби, полонені у південних провінціях, шестеро чоловіків та четверо жінок — усі дуже чорношкірі, напівголі, із заплетеними у волосся мушлями та дерев’яним намистом. Молодий Мюрад отримав від дядька дуже стислий лист, який був підписаний Імператором та мав печаті, але не був нікому призначений та свідчив лише про те, що вірмен був офіційним посланцем Негуса, не уточнюючи ні місця його слідування, ні його завдання. Він старанно вивчив послання, яке мав передати Королю Франції. Раби мали служити подорожнім до того, як їх нарешті передадуть у дар Людовіку, сину чотирнадцяти, як наполегливо говорив Мюрад. До цього додавалися інші дарунки: п’ять коней та два молодих слони, які йшли в путах та були ще зв’язані важким ланцюгом. Три тюки містили мускус, тютюн та золотий пісок.

Аби вивезти все, що накопичили франки під час перебування в Гондарі — золото, коштовності, шкіри, слонові бивні та інші дарунки, що їх підносили їм пацієнти, серед яких першим був Імператор, — знадобилося два коня. До цього вони додали, поклавши її на маленького віслючка, хоч об’ємну, але легку подвійну шкіряну валізу, повну сушених рослин, коренів та насіння, зібраних під час перебування в Гондарі.

Деметріосу залишили пляшки з ліками та вказівки щодо лікування Короля, якого на той час було вже зцілено, на випадок — нажаль, вельми вірогідний, — якщо хвороба повернеться знов.

На прощання з тими, кого вони відтепер знали в місті, пішло три повних дні. Жан-Батіст, на ту мить зайнятий думками про свою кохану, найкуртуазнішим чином відхиляв численні в ті вечори пропозиції тілесних втіх. Метр Жюремі старався за двох.

Нарешті настав останній день. Закінчувався теплий сезон, і ночі робилися важкими від хмар. Подорожні востаннє зустрілися з Королем на горі палацу, в тій кімнатці, де він приймав їх раніше.

Самодержець розчулився до сліз, та розцілував їх обох, як братів. Він сказав, що буде щодня молити Бога, щоб він захистив їх та привів мерщій до нього.

— Тримайте, — сказав він, подаючи їм золотий ланцюжок, на якому висів медальйон з того ж металу, величиною з пів-долоні, з чеканним зображенням лева Юди. — Я знаю, ви в це майже не вірите, але там є щось більше за матерію.

Король сам одів цей ланцюжок на шию Жану-Батісту, поплескав його по спині, зробив те ж саме з метром Жюремі, та негайно пішов геть.

Того ж дня вони побачили його знов, але здалека, на офіційній аудієнції, оскільки, для священиків та принців, вони не могли мати жодних приватних зустрічей з Королем, хоча про такі було, без сумнівів, відомо цілому світові.

Їх провели на двір палацу, де був установлений трон. У кількох кроках від самодержця ричали в клітках чотири лева. Імператор, як завжди, лишався непорушним, та розмовляв лише через посередництво своїх офіційних «вуст». Понсе та метр Жюремі простягнулися у весь свій зріст. Червонуваті плити, на які лягли їхні обличчя, мали майже звичний смак, у якому не було нічого спільного з тим холодом, яким віяло від них спочатку. Ця земля чи, скоріше, ці камені — що в країні, де базальту аж до неба, є одне й те саме, — були тепер для них майже своїми. Оскільки аудієнція тривала довго, а священики вважали за краще потримати їх на підлозі