Жан-Крістоф Руфен - Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен

— Кого ж тоді? — продовжував Король. — Гаджі Алі вправний лише з магометанами. Він нездатний до такої місії.

Понсе був радий дізнатися, що їхній мучитель з ними не піде. Він подивився на метра Жюремі. Той, з глибини намету, де донині сидів мовчки, покликав його знаком до себе.

— Ти пам’ятаєш, Майє хотів молодих шляхетних абіссінців? — сказав тихо протестант.

— Це безнадійно. Але я-таки спитаю.

Жан-Батіст знов підійшов до самодержця та заговорив з ним:

— Що ви скажете, Ваша величносте, про синів кількох ваших найкращих родин? Вони могли б до того ж отримати велику користь від цієї подорожі, вчитися у Франції, вивчати нашу мову та викладати вашу…

— Ви збожеволіли? — сказав Ісус. — Жоден абіссінський християнин не може вийти звідси без того, щоб його не розтерзали мусульмани. Та не забувайте, що ця справа має бути таємною.

Понсе охоче погодився з цими доводами: в усякому разі, він зможе чесно сказати, що спробував…

Знов почалися мовчазні роздуми.

— Деметріос? — сказав раптом король, дивлячись на тлумача.

— Ні, ні, він є надто корисним для вас тут, — навідріз відмовився Мюрад.

По ледве помітній поспішності відповіді старого тоді, як він удавав відстороненість та крайню втому, Понсе зрозумів, що він має свого кандидата, і повільно підводить імператора до його імені.

Мюрад дозволив йому назвати ще пару інших кандидатур, які були відхилені. Нарешті, після напруженого мовчання, вірмен сказав з награною нерішучістю:

— Є ще мій племінник…

— Про якого племінника йдеться? Я знаю, що ваша сестра має багато дітей, але я пам’ятаю в неї лише доньок.

— Вона має ще сина. Його звуть як мене — Мюрад. Так-так, це не дуже зручно. Назвемо його, якщо завгодно, молодим Мюрадом, хоча він має зараз близько сорока років. Він виріс в Алепі. Ви, можливо, знаєте, Ваша величносте, що мій зять довго торгував у тому краї. Його дружина, моя сестра, повернулася сюди п’ятнадцять років тому. Гадаю, що вона не дуже-то розумілася з чоловіком. Як би там не було, батько, за нашим звичаєм, залишив сина в себе. На жаль, він так нічого з нього не зробив, попри блискучі здібності цього хлопця. Уявіть собі, Ваша величносте, що він став… кухарем.

— То ти, Мюраде, хочеш відрядити таку людину до великого Короля?

— Ваша величність добре знає: найкращими вісниками є найскромніші, бо вони просуваються непомітними. Справжнє значення має лише кмітливість, то ж знайте, що мій племінник має її з надлишком. То не був, до речі, звичайний кухар: він служив у великого негоціанта-християнина. Він знає мови, з-поміж яких, гадаю, початки французької. Коли він прибув сюди торік, я сам був здивований побачити, як він далеко пішов. Не казатиму вам більш нічого, ваша величносте, ви самі його побачите. Два дні тому він поїхав рибалити на озеро Дана. Що поробиш, це його пристрасть, і він дуже смачно готує рибу… Я пошлю його шукати та приведу його завтра до вас.

— Так, — сказав Ісус із задоволенням, — я прийму його.

Він добре розумів, що його старий вісник намагається здобути цю місію, яку вважав вигідною, для когось зі своєї родини. Це було правилом: радники, Король це знав, не робили для нього нічого такого, що не приносило би зиску їм самим. Але, з іншого боку, з ними надто добре поводилися, щоб вони, дбаючи про свої інтереси, хоч якось нашкодили інтересам Короля. Кожна справа була такою собі баркою, з двох боків якої навішували баласт добре підрахованого зиску замовника та виконавця, і яку через це неможливо було потопити.

— Посланець є важливим питанням, — продовжував Мюрад, — ми щойно його вирішили. А чи склав ваша величність послання, яке бажає йому доручити?

— Звичайно, — сказав Король, до якого знов поверталася певність, бо в цій справі він потребував лише схвалення старого, а не поради. — Він передасть Королю Франції мої вітання не так, як підданий або васал, а як король може благословляти іншого, від рівного — рівному. Згідно з тим, що я знаю про цього Людовика, він є могутнім: я бажаю йому зберегти свою міць та поширити свою імперію над багатьма підданими. Я бажаю йому також здоров’я, бо він уже, здається, старий. Я бажаю йому, нарешті, щастя в коханні. Промовляючи ці бажання, вісник дасть знати про рівність наших позицій. Він скаже, що є посланцем нащадка Соломона від його сина Менеліка, якого народила Цариця Савська, Короля королів Абіссінії, Імператора Верхньої Ефіопії та великих королівств, князівств та країв, короля Шоа, Кафату, Фатігару, Анготу і так далі, усі титули та відзнаки, про які я переконаюся сам особисто, що він їх вивчив, до того, як поїде. По всьому, він скаже, що ми більше не бажаємо, щоб Рим відправляв порушувати наш спокій жодних церковників. Треба дати йому зрозуміти: ми не є взагалі ворожими, що ми навіть дуже добре прийняли перших з них, але вони зловживали нашими гостинністю та довірою. Нехай він відрядить до нас, якщо бажає, ремісників та будівельників, які відзначилися в нього своєю вправністю, і які прикрасять нашу столицю, як колись живопис Бранкалеоне прикрасив наші церкви, до великої слави колишніх негусів. Нарешті, він скаже йому, що я вважаю доречним, щоб його підданий, сір Жан-Батіст, син Понсе, був відряджений до мого двору як його посол, щоб він міг давати йому знати, що відбувається в моїй країні, так само, як він триматиме мене обізнаним з усіма подіями, які заторкнуть його країну. Ось моє послання. Це не є послання того, хто просить, але самодержця, який вітає свого брата та рівного собі. Не буде мови про релігію, бо зрозуміло, що ми обоє віруємо в Христа, але ця віра має нас з’єднати, а не розділити. А втім, я не розуміюся на цій суперечці про доктрини, та щиро вважаю, що це не є справою королів.

— Які ви передасте дарунки? — спитав Мюрад.

— Дарунки? Це обов’язково в цьому випадку?

— Ваша величносте, ви самі кажете, що хочете розмовляти на рівних. Що робить князь, коли вітає іншого на його землі? Він підносить йому дарунки, які є найліпшим засобом показати власну могутність та довести, що він нічого не чекає натомість.

— Ти маєш рацію, Мюраде, — сказав Король. — Отже, підготуй дари у відповідності до тих, що робляться князям у нашому світі. Щодо Заходу, якого ми не знаємо, то тут ви, Понсе, розкажете нам, що там цінують.

З цими словами вони розійшлися. Мюрад повернувся до ліжка зі стогонами, які приховували задоволення, котре