Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу

холоду сад. Дув різкий вітер й, коли дощ дужчав, здавалось, що сльози змагаються з ним. «Дощем чи хмарою нині стала вона — не знаю...» — промовив Ґендзі сам до себе. Одягнутий по-домашньому недбало, підперши щоку однією рукою, а другою перебираючи шнурівки, він викликав у легковажного То-но цюдзьо, що вдивлявся у нього, примостившись поряд, таку думку: «Якби я був жінкою, то моя душа неодмінно залишилася б з ним навіть після моєї смерті». На Ґендзі було трохи темніше, ніж у То-но цюдзьо, носі, з-під якого визирав спідній одяг з лискучого червоного шовку. Але від нього, навіть у такому скромному вбранні, не можна було відірвати очей. То-но цюдзьо також засмучено глянув у небо.

«Куди між хмари,

Що пливуть по небу

Й дощем спадають,

Дивитися, щоб розпізнати

Її димок?..

Куди, не знаю...» —

ніби сам себе питав він, і Ґендзі відповів із щирою тугою в голосі:

«Дорога мені людина

Стала хмарою

І полилась дощем.

Ще похмурішим стало

Осіннє небо...»

«Справді, дивно, — думав То-но цюдзьо, — він упродовж років не виявляв особливо глибоких почуттів до дружини, але батькові докори, приязність тестя і кровна спорідненість з її матір’ю, принцесою Оомія, перешкоджали йому розлучитися з нею, тож він і далі хоч-не-хоч тягнув сімейне ярмо так, що мені не раз було його шкода, однак тепер я зрозумів, що він сприймав її як справді надійну дружину». На жаль, це відкриття було запізнілим, і То-но цюдзьо здалося, ніби довкола Ґендзі погасло світло, а душу охопив чорний морок.

Коли То-но цюдзьо пішов, Ґендзі, зірвавши серед зів’ялої трави кілька квіток тирличу й гвоздики, послав їх пані Оомія через Сайсьо, годувальницю маленького сина, зі словами:

«Нам залишила осінь

У траві зів’ялій

Під огорожею гвоздику —

Гірку пам’ять

Про розлуку.

Чи, може, здається Вам, що квітка ця

Не така яскрава?..»

Справді, личко невинно усміхненої дитини було невимовно прекрасним, і з очей старої матері зірвалися сльози, як листя з дерева під поривами вітру.

«Як дивлюсь на неї,

Рукава промокають

Від сліз моїх...

Як жаль гвоздику,

Що загубилася під тином», —

відповіла мати покійної.

 Ґендзі почувався таким самотнім і покинутим, що незважаючи на пізню пору вирішив написати листа принцесі Асаґао, яку вважав здатною зрозуміти його сьогоднішні почуття. Хоча він давно їй не писав, та оскільки їхнє листування не було особливо частим, то служниці передали їй листа, нічим не дорікнувши Ґендзі. На китайському папері блакитного кольору було написано:

«Вечора цього

Рукава в мене так промокли

Як ніколи, від роси,

Хоча я осінь не одну

У смутку пережив...

У таку пору завжди накрапає холодний дощ...»

«Який прекрасний лист! Написаний з таким глибоким почуттям і так досконало, що не відповісти на нього не годиться», — сказали служниці й Асаґао, погодившись з ними, написала: «Я здогадуюсь, що відбувається на горі Оуті, але як про це сказати?..

Як тільки я дізналась,

Що туман осінній

Розтанув і покинув нас,

Дивлюсь на небо дощове

Та згадую Вас...»

Лист, написаний блідою тушшю, здавався йому вершиною досконалості. А втім, у цьому світі, де уявне завжди краще за те, що стається насправді, Ґендзі, навпаки, вабили жінки, які ставилися до нього холодно. «Якщо жінка стримана, але у потрібний час виявляє співчуття і розуміння, — міркував він, — то це тривала запорука взаємної любові. Коли ж вона намагається виставити напоказ свою душевну витонченість, то ненароком відкриває свої численні вади. Такою не можна виховувати панночку із Західного флігеля». Він ні на мить не забував, що вона, мабуть, сумує і нудьгує без нього, однак, залишаючи її, без матері, віддану під його опіку, у своїй садибі на Другій лінії, не мучився докорами сумління, а почувався цілком спокійним.

Коли зовсім стемніло, Ґендзі велів запалити світильники і запросив кількох найдостойніших служниць Аої на розмову. Хоч до однієї з них, Цюнаґон, він здавна відчував прихильність, але тепер про це не думав. «О, яке в нього добре серце!» — думала Цюнаґон, дивлячись на нього. Розпочинаючи дружню розмову, він сказав: «За останні дні ми стали набагато ближчими одне до одного, ніж були раніше, але шкода, що незабаром мусимо розлучитися. Так, наше горе велике, але в майбутньому, здається, нас очікує чимало інших прикрощів», — і служниці заплакали. «О, це правда, що така невимовно тяжка втрата огорнула наші душі мороком, — сказала одна з них, — але як подумаємо про той час, коли ви безповоротно нас покинете...» — і раптово замовкла. Зворушений її словами, Ґендзі відповів: «Чому безповоротно? Невже ви вважаєте мене таким бездушним? Та якщо будете терпеливими, то побачите, що помилялися. А втім, життя таке мінливе...» Його зволожені очі, звернуті до світильників, були прекрасні.

Усвідомлюючи, що дівчинка-сирота, улюблениця покійної, напевне, почувалася особливо самотньою, Ґендзі сказав: «А ти, Атекі, довірся мені» — і дівчинка гірко заплакала. Вона справляла чарівне враження в темнішому, ніж в інших служниць, нижньому вбранні з накинутим на нього чорним верхнім і в хакама кольору сухої трави. «Прошу всіх, кому дорога пам’ять про минуле, пересилити зневіру й не покидати малого дитяти. Минулого вже не повернути, але якщо ви залишите цей дім, то становище дитини тільки погіршиться...» — закликав він служниць виявити терпіння, але вони ще більше засмутилися, бо знали, що він тепер рідше сюди навідуватиметься. Прийшов Лівий міністр і скромно наділив служниць, відповідно до їхнього стану, подарунками, що залишилися від дочки: дрібними й значними, вартими називатися пам’ятними. Ґендзі відчув, що не може більше перебувати в такому пригніченому стані на самоті й вирушив до батька. Коли підкотили карету й зібрався передовий ескорт, ніби знаючи свій час, сипонув холодний осінній дощ, поспішно подув вітер, зриваючи з дерев листя, й служниці ще більше засумували, а їхні ненадовго висохлі рукави знову намокли. «Звідти я поїду на Другу лінію й там залишуся на ніч», — сказав Ґендзі, і його люди, маючи намір очікувати його там, один за одним покинули садибу Лівого міністра, і, хоча служниці розуміли, що бачать Ґендзі не востаннє, як ніколи затужили. Міністрові та принцесі Оомія ця сцена додала ще більшого смутку. Матері покійної Ґендзі прислав такого листа: «Батько занепокоєний мною, тож я сьогодні вирушаю до нього. Залишаю Вас ненадовго, але на серці так тяжко, що не знаю, як дожив до цього дня. Зустріч з Вами тільки збільшила б моє душевне сум’яття, тому я не прийшов попрощатися...» Принцесі сльози так засліпили очі, що, поринувши у глибокий сум, вона й відповісти не змогла. А от міністр одразу прийшов до Ґендзі. Пригнічений нестерпним горем, він не відривав рукава від очей. Дивлячись на нього, засмутилася й прислуга. Ґендзі заплакав, постійно відчуваючи мінливість світу. Щирість його співчуття додавало ще більшої привабливості його обличчю. Після довгого вагання міністр сказав: «Старіючи, людина схильна з будь-якого, навіть найменшого, приводу пускати сльози. У мене ж очі не просихають