Сара Джіо - Бунгало, Сара Джіо

цокали бруківкою, вологою після дощу. Десь удалині бив годинник — дванадцята.

— Ми майже прийшли, — сказала Дженніфер, придивляючись до мого обличчя і перевіряючи, чи не підскочив тиск.

—Люба, зі мною все гаразд, — запевнила я. Прохолодне осіннє повітря пестило шкіру й бадьорило. — Показуй дорогу.

Ми пройшли кленовою алеєю поміж жовтогарячого й червоного листя. За нею вартувала поважна цегляна будівля, яку я одразу впізнала. Коли Джерард вийшов на пенсію, він викладав тут економіку. Я так любила гуляти з ним кампусом, особливо восени.

— Нам сюди, — мовила Дженніфер, коли ми дійшли до вузької стежки, що ховалася за порослим плющем корпусом. Онучка притримала гілки, і я пірнула під них. Я так часто гуляла тут із Джерардом, але жодного разу не заглядала за будівлю. — Ось вона, — гордо вказала Дженніфер.

Я примружилася, роздивляючись скульптуру. І зрозуміла, чому онучка так нею захопилася. Бронза розповідала цілу історію. Заінтригована, я підійшла ближче й увіп’ялася поглядом у пару, застиглу в грубо обтесаних дверях. Чому моє серце так гупає? Чоловік не зводив із жінки закоханих очей, але її погляд губився десь удалині за його лівим плечем.

— Як красиво, — мовила я, роздивляючись. Чоловік тримав у руках велику замкнену коробку. Під його ногами лежали бронзові речі: мольберт, розбита пляшка та книжка. Руки затремтіли, і я опустилася навколішки. Моє серце вмить зрозуміло.

Дженніфер мовчки стояла за мною. Де люди, де фанфари, про які вона говорила? Я провела рукою по бронзовій книжці, холодній і мокрій після дощу, і міцно вхопилася за край обкладинки. Невже? Я підняла важкий кут і побачила під ним потьмянілий металевий ключ. Серце калатало на несамовитій частоті.

Витерши сльозу, я покликала Дженніфер:

—Допоможи, бо я сама не впораюся.

Онучка допомогла мені підвестись, і я потягнулася до коробки. Краї були наглухо запаяні, щоб захистити вміст. Я просунула ключ у шпарину замка. Наче шматочок пазла. Покрутила праворуч, але замок не піддався.

—Мабуть, заіржавів, — сказала я. — Спробую ще раз.

Я витягнула ключ і знову просунула його в шпарину, легко розхитуючи сюди-туди. Тоді замок гучно клацнув і послабив залізну хватку.

Дженніфер нахилилася ближче, а я підняла віко коробки та зазирнула всередину. Там лежав синій оксамитовий футляр. Я дістала його з бронзової усипальниці й побрела до лавки навпроти. Ми з Дженніфер сіли.

— Відчиниш його? — прошепотіла онука.

Я звела на неї мокрі очі й мовила:

—Ти знала, правда?

Дженніфер усміхнулася і кивнула.

— Коли ми були на Бора-Бора й мені зателефонували з архіву, та жінка сказала, що скульптора звали Грейсон Годж. Але я не впізнала ім’я. Тільки потім, коли ми вже повернулися додому, мене раптом осяяло, — вона несміливо глипнула на мене. — Він працював під псевдонімом. Я не збиралася приховувати, але хотіла, щоб ти побачила все на власні очі.

Я обережно відчинила футляр і розгорнула кілька шарів коричневого паперу. Дженніфер охнула:

—Це картина? Картина з бунгало?

Я приголомшено кивнула. Старе полотно Ґоґена випромінювало тепло, наче протягом усіх цих років берегло в собі сонце Бора-Бора.

Ті самі насичені кольори, та сама зворушлива сцена — нічого не змінилося. На мить я опинилася там, на острові. Теплий вітер обвівав лице, гарячий пісок торкався стоп, і я вся купалася в коханні Вестрі.

— Він її знайшов, як і обіцяв! — Я розплакалася. Звісно, він додержав слова. — Подумати тільки, картина стільки років чекала тут, просто під носом, а я ніколи сюди не зазирала. Дякую, люба, — сказала я і вдячно подивилася на Дженніфер. — Це справжній подарунок.

Онучка занепокоєно глянула на будівлю і повернулася до мене.

—Бабусю, — прошепотіла вона, — ти готова?

—До чого готова?

—Зустрітися з ним.

Серце ледь не вистрибнуло з грудей.

—Але ти казала, що він...

—Помер? Так, Грейсон Годж, дев’яносторічний мешканець Берклі, штат Юта, помер. Але Вестрі Грін — ні.

Вестрі. Тут? Невже це правда?

—Не розумію, — я ледве стримувала сльози. — А як же твій проект?

— Він завершився просто чудово, — усміхнулася Дженніфер.

Мене здолала слабкість і сумніви.

—Я так довго мріяла про цей день, а тепер мені...

—Лячно?

—Так, — пробурмотіла я, поправляючи тонке волосся. Точніше те, що від нього залишилося. Чому я не вдягнула сукню? Не нафарбувалася помадою?

Дженніфер відчула це й похитала головою:

— Вестрі побачить те, що бачу я: твою істинну красу.

Онучка простягнула мені носовичок, і я витерла очі.

—Тепер зачекай тут. Я піду до головного входу та скажу, що ми готові.

—Тобто він уже тут? — Я м’яла в руках носовичок.

—Так, — гордо всміхнулася Дженніфер. — Син привіз його сьогодні вранці із самого Нью-Йорка.

Онука підбадьорливо всміхнулась і зникла за рогом корпусу. Залишившись наодинці, я дивилася на скульптуру, на очі бронзового чоловіка. Вони так сильно нагадували очі Вестрі. Я глибоко вдихнула, пригадуючи, скільки разів гуляла кампусом. Вистачило б звернути зі звичної стежки, зупинитись і роздивитися підказку, яку він залишив для мене. Можливо, я знайшла б його раніше.

Почувся хрускіт гравію, і я повернула голову до стежки. На ній з’явився чоловік, і зграйка горобців стривожено пурхнула на дерево. Він сидів на візку, але я одразу впізнала рівну поставу й лінію підборіддя. Коли наші погляди зустрілися, він відмахнувся від супутника середнього віку й опустив руки до коліс. А тоді взявся штовхати візок з неочікуваною для сивочолого дідуся силою. Він не зводив очей, не відривав погляду від мене, наче більше нічого не існувало.

Він зупинився навпроти лавки, на якій я сиділа, і поклав міцні гарячі долоні на мої крижані пальці.

— Привіт, Кліо. — Він погладив мене по щоці й обережно торкнувся медальйона.

—Привіт, Грейсоне, — мовила я, витираючи сльози.

—Ти трішки пізно, люба, — сказав він, і на губах заграла пустотлива усмішка, яка зачарувала мене з першої зустрічі.

Я пильно вдивлялася в його очі:

—Ти зможеш коли-небудь мені пробачити? За те, що я не знала, за те, що не бачила... Мені...

Вестрі притулив вказівний палець до моїх губ і ніжно всміхнувся. Він завжди вмів мене заспокоїти.

—Трішки пізно, — ніжно мовив він, — але встигла.

Умить ми знову стали молоді. Йому двадцять п’ять, мені двадцять один. Час утратив своє значення.

Він застебнув вельветовий піджак на всі ґудзики, закріпив гальма, підсунувся на край сидіння і, відштовхнувшись, звівся на ноги.

Я роззявила рота.

—Я гадала...

—Хочеш прогулятись осіннім