Альма Лібрем - Снігуронька на замовлення, Альма Лібрем

- Правда-правда, - підтвердила Віталіна. – А я казала, що Данюші з бородою набагато краще…

- Та невже! – видихнула раптом Олена Володимирівна. – Олечко, дитинко, ну хоч ти на нього повпливала! А я вже була впевнена, що мені все життя доведеться ходити матір'ю якогось бородатого дядьки, а він нарешті позбувся цієї гидоти. Даню, скільки я тобі повинна повторювати, що борода тобі не личить? Дивись, який ти одразу гарний в мене став!

Я тільки і могла, що широко розкритими від подиву очима спостерігати за тим, як Олена Володимирівна обійшла сина по колу, поплескала його по щоці і ні з того ні з сього кинулась мене обіймати.

- Хоч хто-небудь, - заявила вона, - його зумів переконати! Я два роки говорила Данилові, що ці кущі на обличчі його лише старять. Але ні, він вперся, заявив, що бритись не буду…

- Так а я цілувати не буду, - не втрималась я. – Якщо не побриється.

- Кожного ранку, - пообіцяв Котовський. – Точно. Мамо, випусти Олю, будь ласка. Ми хотіли поїхати до міста…

- До міста? – оживилась Олена Володимирівна. – Он воно що! А я хотіла попросити…

Котовський спохмурнів. Вітася в мене за спиною просто-таки розцвіла від щастя, явно розраховуючи на то, що зараз отримає Данила в своє повне розпорядження, а я піду на кухню щось чистити, мити чи нарізати.

- Там Вася приїхав, - переминаючись з ноги на ногу, продовжила жінка, - сам розумієш, Дана не дуже добре реагує. Він наче й помиритись хоче, а я боюсь лишати їх наодинці…

- Ну ти ж не розраховуєш на те, що в цьому їм допоможе Оля, - Данило зайняв місце поруч зі мною і владно обійняв мене за плечі, всім своїм виглядом показуючи, що на розтерзання сестрі нізащо не віддасть.

В цю мить мені і самій захотілось притиснутись до нього і попросити захисту. Ні, ось вже з ким-ким, а з його сестрою я нічого спільного мати не хочу, розумію, що то моде погано закінчитись. Вася цей ще якось не так подивиться, а потім будуть всі вівці в золоті…

- Ні, я думаю попросити тебе, Данечко, - зітхнула Олена Володимирівна. – Хоча це не найкращий варіант після того, як ти посварився з Даною. А може… - вона подивилась на Віталіну. – Вітасю! – радісно вигукнула жінка. – Ну звісно! Як я могла забути. Вітасю, допоможеш Дані та Василю? Ти все-таки її подруга, вчора в конфлікті участі не приймала… - вона спіймала жінку за зап'ясток. – Це буде ідеальне рішення. Пішли.

- Але я…

- Пішли-пішли, - тоном, що не терпів заперечень, заявила Олена Володимирівна. – Звісно ж, ти мені допоможеш. Я в цьому просто-таки впевнена… Але нам треба поспішити, поки вони не посварилась, не встигнувши навіть поговорити один з одним.

Слабкі спроби Вітасі як-небудь вивільнитись з рук Олени Володимирівни і знову приєднатись до нас з Данилом закінчились провалом. Не пройшло й хвилини, як Віталіна буквально силою була вштовхнута в одну з кімнат, туди зайшла і Олена Володимирівна, перед тим таємниче підмигнувши чи то мені, чи то Данилові.

- Ти виконала давню мрію моєї матері, - повідомив мені Котовський з задоволеною посмішкою на губах.

- Се б то яку?

- Вговорила мене побритися, - знизав плечима він. – Мама терпіти не може бороди.

- Я теж! – хмикнула я. – А хіба Вітася не їде з нами?

- Вітася більше нікуди не їде, - Данило підштовхнув до мене мої чобітки. – Взувайся, Олю. Думаю, сьогодні ми зможемо провести час удвох. А то ще не вистачало тримати свічку над Даною та Васею, поки вони миритись будуть.

Я відчула, що знову червонію. Ну це вже ні! Ніяких Дани та Васі! Мені учорашньої сварки з головою вистачило, а там все, між іншим, могло закінчитись трагічно, якби Богдані дали можливість, наприклад, подивитись на мене, а при цьому ще й дозволили взяти в руки ножа. Та що там, якщо вона доньку свою відштовхнула з такою силою, що бідна дівчинка ледь не розбила голову…

Гнана цими думками, я була геть не проти, дозволила посадити себе в автомобіль, відкинулась на спинку пасажирського крісла і навіть забула пристебнутись. Котовський, що влаштувався вже на місці водія, нахилився до мене, застебнув пасок безпеки, посміхнувся і знову поцілував, ніжно, обережно, наче спеціально так, щоб поцілунок тривав не надто довго і завався мені не особливо нахабним. Я відповіла на доторк його губ взаємністю, подалась вперед, торкаючись гарячої руки, але пасок безпеки зробив свою справу – притиснутись до Котовського не вдалось.

- В який-небудь ресторанчик, поснідаємо та підемо гуляти, - рішуче заявив Котовський. – Додому я збираюсь повернутись лише ближче до ночі.

В будь-якому іншому випадку я б запротестувала, ніколи не любила цілими днями блудити десь, але сьогодні, навпаки, слухняно кивнула. Все-таки, день без Дани та Вітасі не може бути поганим!

До того ж, хоч я й не хотіла в це вірити, провести стільки часу поруч з Котовським було не такою вже й поганою ідеєю…