Тетяна Гуркало - Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало

розділ 19

А чи не пограти нам у детективів?

 

— Ти впевнений? — сумно спитав Кіого.

— Ні, — бадьоро збрехав Ярослав. — Тому й прошу поговорити з вітрами.

— Сподіваюся, ти помиляєшся. Батьку це не сподобається.

— Син, який не розуміє, на якому світі він перебуває, йому сподобався б ще менше. А якщо я правий, то приятель твого батька на досягнутому не зупиниться. Наступного разу він може не винаходити складних планів, а просто найняти ремісника смерті і одним махом покінчити з усіма своїми проблемами.

Кіого замислився. Перспектива в такому юному віці залишитись без люблячого батька його не радувала. Перспектива приголомшити батька повідомленням, що людина, яка проводить у їхньому будинку по півроку, яка клялася у вічній дружбі, при виборі між прибутком і тією самою дружбою віддала перевагу прибутку — теж.

— Гаразд, — прийняв рішення Кіого не на користь батькового друга. — Двері зачини. Бракувало, щоб хтось сюди зайшов.

Ярослав кивнув і слухняно закрив замок. Трохи подумав, і додав до замку стілець, заклинивши його спинкою ручку. Ще йому хотілося додати щось на зразок сторожового плетіння, але він вчасно зрозумів, що воно може зацікавити викладачів, які будуть проходити повз.

Кіого похмуро спостерігав за його діями. Він сидів у кріслі, обхопивши руками коліна, і чимось нагадував горобця, що потрапив під дощ. Такий самий незадоволений і нещасний.

— Все, — відрапортував Ярослав, витягнувшись перед приятелем по стійці «струнко».

Кіого у відповідь невиразно хмикнув.

— Можеш розпочинати, — додав Ярослав.

— Так. Зараз.

Кіого вибрався з крісла, потягнувся, кілька разів хитнув головою і завмер. Ритуальних танців з бубном не було. Ураганного вітру, грому та блискавок – теж. Жодних спецефектів. Ярослав недобре прижмурився, розчаровуватися він не любив. М'яко ступив до приятеля, зазирнув йому в очі і різко відсахнувся, ледь не впавши на п'яту точку. Якщо в сплетінні складових Кіого вирували вітри, то в очах оселилася нескінченна порожнеча. Така нескінченна, що в ній спокійно помістяться всі Гілки Розуму і ще залишиться місце на безліч невідомих світів.

— З ким я зв'язався? — пробурмотів Ярослав.

У номінації «Найдивніша особистість» поки що, безумовно, лідирував Кіого, навіть дракони відстали. Шалено захотілося побувати у світі Шкатулка і подивитися на справжніх шаманів. Не дарма цей світ вважається настільки небезпечним. Можливо, маги просто бояться зв'язуватися з населенням того світу, або побоюються, що населення інших світів може стати подібним до них. Жити одразу стане веселіше та цікавіше, причому всім без винятку. Жах, одним словом.

— Ти маєш рацію, — стомлено сказав Кіого, очі в нього знову були живі, тільки дуже сумні. — Що робитимемо тепер?

— Нацькуємо на нього дракона, — Ярослав кровожерно посміхнувся. — Буде дуже весело.

— Кому?

— Нам. І, можливо, драконові.

— Іноді мені хочеться придушити тебе, — задумливо сказав Кіого.

— Не тобі одному, — сказав Ярослав, згадавши Сато. — Ти згоден на дракона?

— Згоден.

— Тоді йдемо, — Ярослав подався до дверей.

— Куди?

— До дракона.

— А він погодиться? — зацікавився Кіого.

— Маю надію. Він обіцяв свою допомогу.

— Розпечене залізо було б гуманнішим, — Далені знову сидів на підвіконні і бовтав ногами.

— Чорт, ми забули зачинити вікно, — визнав припущену помилку Ярослав. — Кіого, у тебе під вікном здоровенні лопухи не ростуть випадково?

— Ні, а тобі навіщо?

— Мені вони не потрібні. Вони мені тільки завадять. Я зараз цього дурня з вікна викидати буду.

— А-а-а… — байдуже озвався Кіого.

— Е-е-е... — не зрозумів гумору Далені.

— Як гадаєш, шию тобі зламати перед польотом, чи ти сам із цим впораєшся? — спитав Ярослав.

— Придурки, — з почуттям і розстановкою висловився Далені, але йти чомусь не став.

— Ти ще тут? — здивувався Ярослав.

— Тут. Я йду з вами до дракона.

— В якості корма?

— В якості наглядача. Мені Сан сказала подивитися за вами. Поки ви знову не влізли у щось.

— Я нікуди не влазив, —уточнив Кіого. — Мені просто вино з приворотом підсунули.

— Нічого, це справа виправна, — оптимістично заявив Далені.

— А якщо ми в щось вліземо, ти відчепишся? — поцікавився Ярослав.

— З чого б це? — здивував Далені.

— Сан сказала дивитися за нами, поки ми ні в що не вліземо. Правильно? Так от, ми якраз збираємось влізти. Можеш спокійно йти додому. Свій обов'язок ти вже виконав.

— Логічно, — здивувався Далені.

— Гарної дороги, — сказав Ярослав.

Далені знову не пішов.

— Гаразд, ти сам напросився, — сумно зітхнувши, сказав Ярослав. — Повір, мені не хотілося це робити. Головне менше ворушилися. За кілька годин повернемося і звільнимо.

Сторожове плетіння, насправді, не така вже й складна штука. Найбільше часу та зусиль витрачається не на саме виплетення, а на прив'язку до візерунка колючок та правильне налаштування.

Ярослав посміхнувся. Налаштовувати він нічого не збирався, адже плетіння не потрібно розвішувати, його потрібно шпурнути в нахабну фізіономію наглядачеві-початківцю. Колючки теж у цьому випадку не потрібні. Та й виплітати нічого складного не знадобиться. Декілька вільних петель, парочка вузлів і крапелька подоби життя, для утримання Далені.

— Ти що робиш? — здивувався наглядач.

— Сюрприз, — сказав Ярослав, випускаючи з рук те, що вийшло.

Далені округлив очі і різко рвонувся кудись угору. Ярослав сплюнув і кинувся ловити своє плетіння, не вистачає тільки щоб хтось випадково постраждав. Кіого флегматично сказав:

— Ідіоти.

— Сам такий, — огризнувся Ярослав.

— До дракона йдемо? Чи ти чекаєш ще на якихось відвідувачів?

— Ходімо.

Ярослав знову не зрозумів, чого від нього хотів Далені. Цей хлопець переслідує його без якоїсь явної мети. З'являється у найнесподіваніших місцях. Каже якісь дурниці, намагається переконати, що без нього не обійдуться, а за найменшого опору зникає. Це не логічно. Дуже дивний хлопець.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍