Марго Вольська - Як завоювати сніжну відьму. Академія Торенвес, Марго Вольська

Не те щоб я мала щось проти… Гаразд. Я таки мала дещо проти, бо після того, як вчора сама його відшила, відчувала через його надмірну близькість дискомфорт.

– Як вечір минув? – пошепки поцікавився у мене Джейсон, спостерігаючи за тим, як я вмощуюсь на місці і намагаюсь відгородитись від нього тонесенькою методичкою.

В ній було всього сторінок тридцять, тому загорожа вийшла така собі, ненадійна.

– Нормально, – озвалась я дуже неохоче. – Довелось відновлювати сили після заняття, а так – все чудово. Дякую, що спитав. А в тебе?

– Був у Безодні, – повідомив Джейсон. – Недовго, всього кілька днів… ти ж знаєш, що в Безодні час плине інакше?..

– Звісно, знаю, – знизала плечима я. – Це загальновідома інформація.

– Ага. Дивно, що лорд Флейм туди не спускається. Одна справа прожити день, а інша – рік! Хоча співвідношення, звісно, не настільки радикальне насправді, це в давні часи… Зараз Безодня наближається до наземного світу, і час потрохи вирівнюється. Тепер уже година йде за день, уявляєш? Та все одно, двадцять чотири дні краще…

Його шепіт став аж надто гучним, і наш викладач невдоволено відкашлявся, приваблюючи до себе увагу. Джейсон поспішив вибачитись, я ж нарешті змогла сконцентруватись на занятті і хвилин п’ятнадцять просто спокійно занотовувала в конспект найважливіші визначення. Після того нам звеліли перемалювати з методички схему, і я взялась за справу.

Робота була кропітка і вимагала багато уваги. Джейсон же, здається, навіть не планував починати. Не тільки він, інші студенти теж загуділи, і в аудиторії з кожною секундою ставало все більш шумно. Викладач робив вигляд, ніби нічого цього не помічає, і просто читав свій журнал.

– Ти не знаєш, – прошепотів Джейсон, – чому лорд Флейм так вперто ігнорує запрошення в Безодню? Моя бабуся дуже хотіла познайомитись з моїм викладачем, надіслала йому запрошення, а отримала таку різку відмову…

– Не знаю, можливо, в нього не надто приємні спогади про це місце, – тихо озвалась я. – В будь-якому випадку, це не наша справа.

– Але ж ми його учні.

– То й що? – вигнула брови я. – Це не дає нам права лізти в його особисте життя. Я переконана, у лорда Флейма є свої важливі причини.

– Ну… Можливо.

Багатозначна пауза, яку лишив Джейсон, могла бути заповнена десятком різноманітних припущень, і у мене перед очима знову спалахнув той лист від Аліси. Треба подякувати сестрі за інформацію, яку їй вдалось дізнатись. Шкода, що там мало подробиць…

Ясна річ, я прекрасно розуміла, що деталі треба вичитувати уже у спеціальних демонічних книгах. Але Алісі ніхто доступу до них не дасть. Та й мені також. Кілька таких енциклопедій знаходилось у нас в академії Торенвес, їх можна було взяти в бібліотеці, і сьомого рівня б на те, звісно, вистачило, принаймні на деякі з них. Біда в тому, що інформації там буде рівно на сторіночку.

– Слухай, – повернулась я до Джейсона, – а в Безодні є бібліотеки?

– Звісно, – знизав плечима він. – Повно. Здається, я якось навіть тобі розповідав… А що? Хочеш там побувати?

О ні! На щастя, така дурна ідея мені в голову не приходила. Хай там як би не був Есмонд налаштований щодо сніжних відьом, він один. А в Безодні демонів тисячі! Якщо хоча б десяток вийде на мій слід, то врятуватись шансів не буде.

Стати ж жертвою в якомусь ритуалі тільки через власний особливий магічний дар я зовсім не хотіла. Мені в житті вистачає інших проблем, ще не вистачало цього на голову нагребсти через власну дурість!

– Якщо чесно, Безодня мене дуже лякає, – похитала головою я. – Але зараз я пишу одну цікаву наукову статтю…

– Про демонів?

– Про сніжних відьом, сам же бачив, які закляття я відбудовую, – я стишила голос до ледь чутного шепоту. – І дізналась про одного демона, який був дуже тісно з відьмами пов’язаний, але ніде в доступних джерелах не можу знайти його біографію… Таку, щоб детальну, аби було багато чого почитати, а не три листочки.

– Хто ж тебе цікавить? – Джейсон аж схилився до мене, ледь носом не водячи по парті.

Я задумалась, чи варто ризикувати, називаючи ім’я, але потім вирішила, що великої біди не буде, тож промовила:

– Люціо де Р’єн.

Джейсон присвиснув, не стримавши емоцій. Викладач, якому явно вже набридли наші перешіптування, обурено промовив:

– Якщо у вас є такі цікаві теми для розмов, можете продовжити їх за дверима! Продемонструйте-но свої конспекти на загал, які у вас там просування?!

Я відчула, як кров прилила до щік. Терпіти не могла, коли мене публічно вичитували, завжди в ці моменти думала, що не заслуговую перебувати на заняттях, ще й дисципліну зриваю. Тож зараз, піднімаючи свої записи, я ледь впоралась з тремтінням рук.

Щоправда, конспект у мене був в повному порядку, і навіть ту надскладну схему я майже перемалювала. Наш викладач, лорд Вівер, спочатку з подивом зиркнув на мій листок, тоді похитав головою і геть несподівано для мене промовив:

– Леді Беллер, чудовий конспект. Я дарма виставляв свої претензії до вас. Що ж, судячи зі стану вашої схеми, ви дуже сконцентровані на занятті… А ви, юначе? Продемонструєте нам чудеса демонічної багатозадачності?